Людина і зброя
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Людина і зброя». Краткое содержание книги:
Хто без чубів - мовби поменшали всі на очах. Зовні студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нібито легко, кепкують один з одного, перестрілюються жартами, але в їхньому сміхові й жартах чується жаль і присмута за втраченим, вловлюється відчуття якоїсь приниженості, що її завдано їм оцією процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якісь знаки їхніх індивідуальностей, те, що робило їх не схожими між собою, летить у минуле їхня студентська розхристаність, безтурботність, звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замість різномастих чубів, тепер одні голі, зведені старшиною до стандарту лоби.
Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завчають, замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:
1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.
2. Держись ближче до кухні.
3. Коли що незрозуміле - лягай спати.
Всім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів видали обмундирування командирське, в тім числі і добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості і ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзові і юхтових йому й зараз не належало.
- Ну, за що тобі такі чоботи? - каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару. - Щоб їх заслужити, треба сім пудів солдатської солі з'їсти. А ти? Ну хто ти є?
Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:
- Ми - інтелектуалісти.
- Це що воно? - той дивиться на нього з підозрою.
А зоставшись самі, хлопці регочуть:
- Ось побачиш, заявить…
- Він тобі дасть інтелектуаліста? - каже Дробаха. - Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе мариністом.
З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків. Гладун зрозумів свій обов'язок так, мовби це дали йому табун коней і він повинен їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислів'ям для нього стало: «Це не Вільна академія, це - табір, ясно?»
Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.
Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обіддя гни, йде на тебе, і в очах - холод, а лоб упертий, хоч яку стіну проб'є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, він здобував немало парубоцьких перемог і, кажуть, нібито вів навіть список своїх любовних жертв. З вигляду бравішого в таборі не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні пілотка від вуха рівно на два пальці, комірець довкола налитої кров'ю шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви і статутів! Цей табір, його посипані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями і мішені, спортивні снаряди та смуги перешкод усяких - це був світ, без якого не уявити було Гладуна, а Гладуна без усього цього.
Він тішився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на світанні до них у намети і витрясати з інтелектуалістів їхній ранковий сон:
- Ану, підйом! Підйом! Годі ніжитись! Сьогодні стройова, а не біноми Нутона!
На плацу він їх ганяє до сьомого поту. Де найглибші рівчаки, де найколючіші будяки, там вони кілометрами повзають під його наглядом по-пластунському, а коли котрись, не витерпівши, спробує нарікати - такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.
Звичайно ж, найбільше цього щастя перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:
- Та що це, справді? - казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись. - Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас…