Записки шкільного психолога

Збентежена й розлючена неприхованою похвалою на користь нового психолога, вирiшила - зайду, познайомлюсь, подивимось, що там за психолог! Хто така Iрина Липко я не пам'ятала, хоч убий. По дорозi силилася пригадати.

«Липко, Липко, хто ж це? Усiх, хто випускав класи, пам'ятаю, там такої не було. Серед тих, хто брав першачкiв, теж. Значить, другi-третi? Хто ж з них? Пригадую, була одна вагiтна вчителька, може, вийшла з декрету? Приємна, спокiйна, з дуже тихим голосом, але непримiтна, нiколи не зверталася. Ще одна заслужена. Нi, її б не скоротили. Хтось iз молодих, та й Iнга Iванiвна дiвчинкою кличе. Напевно, молода. Може? Та навряд чи. Цю дiти ненавидiли. Кричала, в туалет на уроках забороняла виходити, одне хлоп'я навiть впiсялося кiлька разiв, якось на п'ятихвилинку мати прибiгла, ледве вiдтягнули вiд цiєї горе-вчительки. Нiби й розумна, активна, але з дiтьми не ладналося - як не один скандал, то iнший».

Ось вони, дверi кабiнету психолога. Притишую крики, роблю глибокий вдих. По шкiрi - мурашва. Хто ж вона? Затримую руку… Стукаю. Чую: «Заходьте». Вiдчиняю дверi - в кабiнетi порожньо. Голос iз-за шафи: «Я зараз, хвилиночку зачекайте». З цiєю шафою я вже знайома, вони (психологи та соцiальнi педагоги) там чай п'ють, дiтей консультують i, припускаю, вiд вiдвiдувачiв ховаються. Через хвилиночку показалася симпатична привiтна дiвчина. Майнуло: «Не пам'ятаю такої».

- Доброго дня, зайшла привiтатися, я колишнiй психолог.

- Я пам'ятаю вас, Вiкторiє Валерiївно! Добре пам'ятаю. Правда, з моїм класом ви майже не працювали, лише iнтелект якось вимiрювали. 2-Б, 23 аудиторiя, пригадуєте?

- Але ж!…

Я вiдчула, як заворушилося на головi волосся. Це неможливо, але то була вона. Вчителька, яку ненавидiли дiти. Голосно ковтнувши здивування, я запитала про справи, роботу, моїх маленьких клiєнтiв, якi встигли вирости. Звичайнi запитання - звичайнi вiдповiдi. Iрина Анатолiївна не могла нахвалитися своїми успiхами та досягненням. I справдi, роботи, яку вона переробила за рiк, менi б вистачило рокiв на п'ять: на кожну дитину заведено iндивiдуальнi картки з результатами тестувань та консультацiй, стосами лежать тексти виступiв на батькiвських зборах та педагогiчних нарадах, папка iз тренiнгами також чимала. Як? Чому? В чому таємниця? Нарештi я зважилася й видихнула:

- Чому ви вирiшили стати психологом?

- Ви здивованi? Знаєте, нiколи до цього не прагнула, думала - не моє. Збiг обставин: запропонували - спробувала - сподобалось! А зараз я впевнена: вчителем я працювала з примусу, а от психолог - за покликанням.

- А як же дiти? Наскiльки я пам'ятаю, у вас з ними не дуже ладналося? - намагаюся бути якнайкоректнiшою.

- Не ладналося, ваша правда. Не переймайтеся тим, що спитали. Я нормально на це реагую. Серед людей же працюю, вони не слiпi. Знають, як було ранiше. Напевно, не народжена я бути вчителем, а психолог - то iнше. Ранiше вчила, вимагала, контролювала; зараз - пропоную i допомагаю. Це зовсiм рiзне. Знаєте, мене з роботи додому не витягнеш. Здавалось б - зупинись, вiдпочинь, придiли час власнiй родинi. Не можу. Я, немов вiчний двигун. Горю на роботi в прямому сенсi. I те хочу встигнути, й це зробити! От щойно закiнчила вивчати психологiчний клiмат у старших класах, далi треба тренiнги проводити на згуртованiсть, а ще соцiальним педагогам допомагаю iз «занедбаними» працювати, та й завуч з виховної попросила по «важких» походити, iз родинами поспiлкуватися. До того ж, перевiрка на носi - треба документацiю пiдтягнути…