Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Останні орли [= «Гайдамаки»]
Останні орли [= «Гайдамаки»] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Останні орли [= «Гайдамаки»]

Электронная книга - «Останні орли [= «Гайдамаки»]». Краткое содержание книги:

Історична повість українського письменника-класика — широке полотно про Коліївщину, повстання українського народу 1768 року на Правобережній Україні під проводом Залізняка та Гонти.
1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 29 ... 288
Перейти на страницу:

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом’якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.

— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.

— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…

— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.

— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.

— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М’якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.

— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…

— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..

— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Веронiка, — справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба — вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…

— Ах! — завищала панна. — Я туди не пiду, — i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.

1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 29 ... 288
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)