Останні орли [= «Гайдамаки»]

— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.

— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М’якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.

— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…

— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..

— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Веронiка, — справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба — вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…

— Ах! — завищала панна. — Я туди не пiду, — i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.