Острів тисячі самоцвітів

— Я б сказав… тобто мені здається… — почав був Бандала.

Однак ніхто вже ніколи не почув, що йому тоді здалося, що навіяв йому ігуанячий язик, якого він із'їв. Сталося несподіване: червоне авто почало котитися щораз помаліше і кінець кінцем зупинилося. Дверцята відчинилися, на шосе вискочив чоловік, підняв капот і схилився над мотором.

— Га! — вигукнув Тікірі злорадо. — Увірвалося їм то! Вперед!

— Уперед! — звелів Вікрена. — Маємо щастя.

З новими силами взялися веслувати. Човен рвонув уперед. Коли поминули машину, відклав Бандала весло, наставив обидві долоні до губ і сурмив у них, мов на клаксоні.

— Мовчи, дурню, бережи сили! — гримнув на нього Вікрена.

Бандала послухався. Відтак веслували мовчки, без команди і співу, німі, наче риба в кошах.

Тієї миті, коли вони загледіли попереду кам'яний мис, за яким лежить Мінгаладон, знов почулося сурміння. Бандала випустив весло. Воно ковзнуло й замалим не попливло геть, коли б Тікірі не підхопив.

— Па! — вигукнув Тікірі. — Голіруч не навеслуєш. — Він присунув Бандалі весло, але той не взяв.

— Навіщо воно? — сказав зневірено. — Додому нас доправить вітрило.

— Край усьому, — буркнув Дгаму, як перше.

— Бачу перед собою небо, море й праворуч землю! — вигукнув Вікрена. — Але нічому не бачу краю! — і спересердя ляснув веслом по воді.

Клаксон цю мить так заверещав, ніби Вікренин удар припав по ньому. Всі обернулися до берега й дивились, як прудко котиться авто. Пальмовий ліс кінчався тут рідкою алеєю, ніщо вже їм не застувало, тож добре видно було геть усе: і пружок синюватого диму з вихлопної труби, і обличчя вантажника, звернене до моря, до них. Здалося їм, що воно шкіриться глумливо…

Веслярі заклякли. Минуло кілька хвилин. Давно змовкло сурміння, машина знов задиркотіла і стала… знов одчинилися дверцята…

— Уперед! — вереснув Вікрена. — В нього знову щось зіпсувалося…

— Нічого в нього не зіпсувалося, — невесело відгукнувся Бандала. — І першого разу теж ні. Він бачив, що ми знесилилися, і вдав, ніби щось ремонтує. Хоче нас загнати. Грається з нами.

— Авжеж, так воно і є, — люто докинув Дгаму.

Вікрена мовчав. Хоч водій уже стромив голову під капот, вони весь час ніби почували на собі його очі: наче він дивився не на мотор, а через плече на них. І вантажник також — виліз, став, засунувши руки в кишені, на узбіччі й осміхався, витріщившись на них. Вони не ворухнулися: він витягнув руки з кишень і на мигах показав, що дорога вільна, ондечки Мінгаладон. Ласкаво прошу!

— Негідник! — лайнувся Дгаму. — Тільки-но ми попливемо, він скочить до машини і рушить.

— Ні, — сказав Бандала. — Він якусь хвилю перечекає, перш ніж поїде. Бавиться з нами.

Тікірі розлютився:

— Бавиться! Бавиться! Невже ти нічого іншого не ладен сказати? То нумо теж гратися, чуєш, Вікрено! Ми двоє веслуємо далі, це нам за іграшки, правда ж, Вікрено? А ви двоє ляжете. Або скочите до води, попливете до берега й попросите тих мерзотників, аби вас підвезли, бо ви знесилились. — Тікірі занурив весло до води майже тим самим рухом, як тоді, коли хотів ним прохромити блакитну акулу. — Для нас двох це за іграшки, — повторив. — Забавка! Ну то як, Вікрено? Ми при нагоді любимо погратися. Адже ми чоловіки.