Цар і раб
- Автор: Билык Иван Иванович
- Серия: Скіфи #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-539492-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Цар і раб». Краткое содержание книги:
Головний герой роману відомий з історії Салмак, заручник від Великого князя при дворі боспорського царя Персіда. На Боспорське царство накинули око зразу дві імперії — Римська і Понтійська начолі з царем Мітрідатом. Хто переможе… Лев чи Тигр? І чий бік у цьому кривавому герці візьмуть інші герої роману.
Серед археологічних знахідок того часу (а це кінець II ст. до н.е.) — срібна монета, на одному боці якої зображені профіль молодого чоловіка і напис «Салмак», а на другому — «Місто Сонця». Це правда чи черговий знак історії? Чи міг раб стати царем? А рабиня й гетера, хоча вона й незрівнянна красуня Єлена Прекрасна — царицею бодай на день.
Про все це й багато іншого йдеться в цьому справді цікавому романі.
— Ото він видніє…
Сказав тихо й хрипко, певно, близькість кургану схвилювала його, й усі теж принишкли, й Савмак швидше вгадав, ніж побачив, стрімкий і ледь оплилий від дощів та вітру горб.
— Ну, підемо? — першим озвався Гладкий, якого теж мордували страхи.
Та Фраат по хвилі відповів:
— Як зачне розвиднятися.
Над ранок у степу стало холодно, Савмак сидів скоцюрбившись і стеріг тепло в тілі. Гладкий першим заспокоївся й тепер хропів, перекотившись бока, Цибатий же тулився до нього маслаччям і намагавсь перейняти бодай трохи жару з його туші. Найтяжче випробування випало на долю пірата. Гачконосий Апсірт увесь час бігав і клацав зубами в своєму так і не висохлім одязі. Тільки Фраата не брали ні сон, ні холод, він сидів, по-жіночому випроставши ноги, чухмарився й щось тихо без угаву шепотів, мабуть, для певности ще й ще раз повторював кожне слово свого складного й надзвичайно важливого заклинання, без якого неможливо дістатися до зачарованих скіфськими жерцями скарбів.
Обхопивши руками коліна, Савмак і не помітив, як заснув. Коли ж прокинувся, довкола сивів ковиловий степ, зважнілий од надранкової прохолоди та роси. Савмак підвівся, глянув навкруг, ковзнув байдужим оком по чотирьох скоцюрблених постатях, тоді вкляк і крикнув од жаху, лише тепер остаточно розбуркавшись. А перед очима в Савмака височів стрімкий курган, оточений білими брилами крепіди. В сей досвітній час курган здавався сірим і майже прозорим, з верха його стримів у небо теж сірий вистукай скіфського кумира, на голові в якого, розспростерши могутні крила, клекотів протягло й по-дитячому жалібно цар степів орел.
То міг бути звичайний могильник, їх у степах Таврики водилося безліч, але могла бути й душа похованого тут скіфа, бо ж орлові найдужче пасує жити в тілі царя. Се, певно, подумали й інші, бо всі стояли й зателепувато дивилися на верх високої могили.
— Може, стрілою? — лунким шепотом спитав Гладкий в Апсірта, киваючи на Цибатого, та до них підійшов горбатий роб-утікач.
— І не спробуй! — застеріг він. — Розгніваєш — тоді край. Доки сам не полетить, нічого не вийде.
Всі п'ятеро стирлувалися купкою й стояли, пантруючи з-під лоба за велетенським хижаком.
— А що, коли сонце зійде? — спитав у роба Апсірт. — Пропав день?
— Пропав рік, — одповів йому роб Фраат, і всі пригадали, що скіфська могила розкривається лише раз на рік, у День великого сонцестояння, тобто Сонцевороту. В степу швидко видніло, й п'ятеро перемерзлих людей нетерпляче позирали то на орла при версі могили, то за яр, де небо вже починало рожевіти, де грала велика, мов нова срібна декадрахма, сестра Геліоса й Селени — рожевокрила красуня Еос.
Орел присів на кам'яній подобі скіфського кумира й ковзнув стрімко вниз, туди, де юрмилися нетерплячі й перелякані люди. Та десь посеред крутого схилу махнув крильми й, острашливо заклекотавши на людей, знісся вгору й полетів у бік Ілурата. Коли він став схожий на рисочку, а згодом і розчинивсь у сизому повітрі, спершу Фраат, а за ним уся решта почали дертись, угору, гнані світлом новонародженого дня. Головне тепер полягало в тому, щоб злізти на могилу з кам'яною подобою, перш ніж сонце вирине з-за земного пруга.
Вони таки встигли поперед сонця, захекані й схвильовані, й Апсірт гаркнув на роба Фраата:
— Розсупонюй свій горб!
Той тільки відмахнувся, бо спершу треба було зняти чари, а мармурова плита їм знадобиться вже пізніш. Роб-утікач гарячково вхопив Савмака за поперек і почав обертати носом до сходу:
— Отак, отак стій!
І щойно Савмак устиг стати, як небо над далеким Пантікапеєм розтяло дзвінкими срібними списами й точнісінько над Акрополем, чиї зубці звідси годі було розрізнити, викотилася колісниця Геліоса. Фраат почекав хвилину-другу й знову крутнув Савмака:
— Тепер треба вухом до сонця, вухом!.. Та не сим — правим вухом!
Савмак став, як вимагалось, і тепер його вічі були напроти очей скіфського кумира. Вони ледве видніли на сірому камені й від того здавалися ще проникливішими. Серце отрокові забилось у грудях, і він аж одітхнув, коли Фраат подав йому добре заструганий вербовий пакільчик і почав підказувати:
— Загороди в землю поперед себе! — То було якраз під ногами в кам'яного кумира з сердито примруженими вічми й сердитою скобкою рота. — Тепер стань лівим вухом до сонця й тричі плюнь! — Савмак виконав його волю, вдячний за те, що бодай не довелося плювати на подобу.
— Тепер лягай головою в той самий бік… Ні, ні, горілиць! Отак… — Хмаринка над ними була схожа на кінський череп, розколений посеред лоба: одна половинка синя, друга — біла й осяйна. То було знаком, полічбою, й Савмак намагався розтлумачити його собі. Те, що ми чинимо, думав він, лежачи вниз головою, бо курган у сьому місці був уже досить крутий, — великий гріх. Але ним керувало інше, ще сильніше почуття, й олімпійські кумири, коли він згодом збирався їм усе розтлумачити, мусили виправдати його й захистити від злоби й переслідування кумирів чужих. Я люблю, й моїми руками покеровує Небесний Лучник! — мало не прокричав у собі отрок, дивлячись на химерний знак над собою. Що може вістувати розколений навпіл кінський череп?
— Ще не припекло? — нахилився головою до нього старий невільник.
Савмак покрутив головою. Земля під ним була вогка від роси й холодна, він узагалі не вірив усім отим вигадкам Фраата й його товаришів. Було тільки дивно, знову дивно, що вони взяли його, Савмака, до гурту, та сього він і нині не міг витлумачити.
— Не пече?
— Ні.
— Тоді перекидайся й зводься навколішки! — наказав роб. — Та-ак… Було б краще, якби Припекло, та вже як вийшло… — Голос його жебонів поряд і відразливо смерділо старим неполосканим ротом. — Тепер підмощуй руду полу хітона й цілуй крізь неї землю. Мерщій!.. — Савмака дратував не наказовий тон роба, а його нечиста грецька вимова. Я потім спитаю його, якого він роду-племені, сей варвар, подумав Савмак і відгарикнувся:
— Де ж той хітон?!
— На тобі, на тобі ж! Давай!
Савмак і не помітив, коли його вбрали в сі лахи, й розгубленого цмокнув по розстеленому хітоні. Тканина була брудна та засмальцьована, й Савмак з незрозумілим полегшенням завважив, що так гидко смердить не з рота Фраатового, а від сього хітона, який хтозна й коли опинився на його, Савмакових, плечах. Решта двоє грабіжників стояли поряд і напружено стежили за кожним рухом Савмака.
— Тепер покоти головою од того пакільчика тричі вниз!
Отрокові вже почали набридати й варварська вимова роба, й його дурні вигадки, якими буцімто можна зняти чари з зачарованого кургану. Ледве перемагаючи себе, він обкотив свою голову тричі, далі Фраат почав обмотувати йому лоб мотузкою, обмотав раз, удруге, втретє, в дванадцяте, сам прив'язав так одміряний шмат мотузки до пакола край вистукана й почав Савмаковим же середнім пальцем обводити велике коло. Палець у брудній чужій руці гнувся й дряпавсь об землю, й коли Фраат кольнув його кінчиком ножа, заллявся чорною кров'ю.
— Скрапай на пакіл!.. Отак… Тепер бери й викрешуй вогню кресалом.
Савмак узяв гарно викуване в вигляді прудконогого оленя скіфське кресало, та закривавлений палець хутко намочив і синю крицю, й кремінь, і м'який трут.
— Нестелепа! — вилаяв його невільник, обтер кресало, дістав з-за паска сухий трут і свіжу скалку темно-бурого кременю, сталевого оленя віддав Савмакові й гукнув:
— Креши з моїх рук! Тільки пальці не поскрешуй!
Не тямлячи себе, Савмак ударив крицею по кременці з трутом, що їх стискав між брудними пальцями Фраат, жахнули іскри, й виварений у вербовому попелі клаптик чаги їдко зачадів з пешого ж удару.
— Скидай хітона! — гримнув на нього Фраат. — А ти розгойдай своє барило та наклади он того хмизу, — насіпався він на Гладкого. Гладкий швидко впорався, й незабаром цівочка диму потяглася вгору, полум'я лизнуло по віхтикові сухої, теж як і хмиз, завбачливо принесеної сюди соломи.
Савмак не без огиди стяг із себе брудний двобарвний хітон і кинув його на вогник.
— Загасиш! — крикнув роб і нахилився поправити лахмітину. Савмакові полегшало, мовби разом із тим хітоном він скинув із себе й корж лепу, що досі липнув йому до тіла. Навіть спробував усміхнутися, дивлячись на химерну постать роба-втікача. Фраат стояв під кам'яною подобою вже не страшного скіфського кумира геть голий і нужденний, цибаючи пухлими від повипинаних жил ногами. Тільки на плечах у нього й досі мостився припасований ремінцями горб.