Білецькі

Чи не тому саме того літа, десь під осінь, подружилася Мирослава з вужем. Вуж виповзав із каміння, яке підпирало сусідський город, і грівся в м'якому серпневому сонці. В нього була лискуча шкіра і два жовтих вушка. Мирослава довго стояла на стежці і роздивлялася – вуж також одна із немічних істот цього світу. Вона винесла в черепочку трохи молока, й почала приносити йому молоко регулярно, ставлячи його в такому місці, де любив вигріватися цей лінько. Вуж молоко спершу не чіпав, а тоді й почав злизувати, відтак сталося одне з маленьких див: вуж перестав її лякатися, а коли вона з'являлася – підводив голівку, дивився на неї, але не тікав. То стало однією з її найбільших таємниць, про яку вона й матері не розказала, бо Ванда надто вже нею опікувалася і могла б вужа з їхнього двору прогнати. Вуж зник сам, як тільки похолодало, коли пішли осінні дощі, очевидно, запав у сплячку. Мирослава уявляла, як лежить десь у норі згорнуте вузьке й довге тіло, як сонно він дише, а може, вона йому й сниться, а може, сниться йому коричневий з поливою черепочок і голубувате молоко, в якому виграє сонце, і сниться йому шурхіт її кроків і її усмішка, бо вона своєму приятелю завжди всміхалася, і відчуває він безпідставний страх, що ця людина, яка весь час усміхається, може їхню дружбу зрадити, бо вона, та людина, сильна, а він немічний, бо він живе в цьому світі одинаком і ніколи-ніколи не мав у цьому світі приятеля, а все тільки боявся, а все тільки остерігався й ховався. Мирославі було приємно думати в цей осінній сльотний час про свого несподіваного приятеля і наївно сподіватися, що в його маленькій голівці згус клаптик тепла, що творить у ньому її образ. «Я тебе ніколи не зраджу, вужику, – шепотіла дівчинка, ніколи, ніколи. Ніколи не зраджуватиму я своїх друзів, аби вони тільки були!»