Міф про шість мільйонів

Всю війну Червоний Хрест працював у тісному співробітництві з представниками Ватикану і — так само як і Ватикан — після війни відмовився брати участь у безвідповідальних звинуваченнях в геноциді, що стали головною темою дня.

Крім роботи Міжнародного Червоного Хреста, пов'язаної з концтаборами, велику цінність і значимість мають подані ним статистичні дані про людські втрати серед цивільного населення під час Другої світової війни:

— втрати серед німецького цивільного населення в результаті бомбардувань і насильницької репатріації — 2.050.000;

— втрати серед осіб німецької національності з інших країн під час їх вигнання — 1.000.000;

жертви переслідувань з політичних, расових чи релігійних підстав, що померлі у в'язницях і концентраційних таборах між 1939 р. і 1945 р. (без урахування СРСР) — 300.000;

— втрати серед цивільного населення країн східної Європи, без урахування Радянського Союзу — 8.100.000;

— втрати серед цивільного населення Радянського Союзу — 6.700.000.

Ці цифри являють страхітливу оцінку в 17.850.000 осіб, померлих не від переслідувань, в той час як всього лише 300.000 чоловік з усіх переслідуваних категорій — багато з яких не були жидами — померли з різних причин в концентраційних таборах під час війни. Ця цифра в 300.000 чоловік перебуває в разючому контрасті з цифрою в 5.012.000 осіб, що висунута Жидівським спільним комітетом з розподілу і відображає число жидів, нібито померлих під час війни — в основному, в результаті знищення, начебто проведеного націонал-соціалістами.

Дипломатичний радник Еберхард фон Тадден (Eberhard von Thadden) є одним з тих німців, хто після війни сильно збентежився. Міністерство закордонних справ Німеччини доручило йому подвійні зобов'язання в справі жидівського питання; він працював як з Міжнародним Червоним Хрестом, так і з Адольфом Ейхманом. У квітні 1943 р. він обговорював з Ейхманом чутки, що курсували за кордоном, про те, що німецька влада безцеремонно знищує жидів. Ейхман заявив, що сама ідея про знищення є абсурдною. Німеччині була потрібна будь-яка доступна робоча сила в боротьбі за існування.

Тадден поставив запитання про доцільність політики інтернування. Ейхман погодився, що доступні транспортні засоби потрібні для постачання фронтів війни та самої країни, однак він доводив, що справді необхідно було сконцентрувати жидів з окупованих східних територій у німецьких таборах для того, щоб забезпечити ефективність жидівської робочої сили, а також щоб запобігти безладдю і підривній діяльності в завойованих країнах. Будь-яка з завойованих країн могла за відносно короткий проміжок часу стати прифронтовою зоною.

Ейхман наполягав аби жидівські сімейні табори, розташовані на Сході в районі Терезієнштада, були набагато більш прийнятні для жидів, ніж роздільне проживання, яке спричиняло розділення сімей. Ейхман зізнався Таддену, що в 1944 році в Словаччині мав місце випадок, коли під час транспортування з Угорщини до Польщі убили одного жида, але він наполягав на тому, що ця подія є рідкісним винятком. Він знову нагадав Таддену, що жиди перебували в таборах виключно для того, щоб Німеччина могла використовувати їх виробничі можливості і запобігти шпигунській діяльності. Він зазначив, що в перші роки війни Німеччина не вдавалася до цих крайніх заходів, і вдалася тільки коли стало очевидно, що її існування перебуває під загрозою. Ейхман також нагадав Таддену, що жиди-іноземці, яким дозволили виїхати з Європи прямо з таборів, не звинувачували Німеччину в тих жорстокостях, про які ходили безвідповідальні чутки за кордоном. Словом, Тадден — який особисто багаторазово відвідав різні концтабори — був твердо переконаний, що Ейхман мав рацію і що закордонні чутки про геноцид, що нібито здійснювався, були брехливими.

11 червня 1946 р., вислухавши в своїй тюремній камері повний матеріал пропаганди Нюрнберзького процесу, Еберхард фон Тадден зробив єдиний коментар, що, якщо Ейхман збрехав, то він, поза всяким сумнівом, є «вкрай майстерним» брехуном.

Світова спільнота ще недостатньо обговорила питання про те, хто збрехав і чому. Тим не менш, є встановленим фактом, що на кожне брехливе письмове свідчення або заяву про табори смерті чи газові камери припадає щонайменше двадцять показань, які заперечують існування подібних таборів і газових камер. Проте на підтримку міфу про геноцид надали розголосу тільки ті свідчення, які подають однобічну картину.