Гетьман, син гетьмана
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6144-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Гетьман, син гетьмана». Краткое содержание книги:
Повість «Оглянься — за тобою погоня!» присвячена шістдесятникам. У ній ідеться про пору «відлиги» і страшну реакцію, яка за нею настала, коли в Україні намагалися придушити все українське, коли партія і КДБ контролювали все й усіх.
Але король не мав сили зупинити розшалілу захланну шляхту. Вона правила в сенаті, вона правила у війську. І пани зі збройними загонами поверталися в свої колишні маєтки, забирали в людей хліб, худобу — нібито в рахунок втраченого, завдавали кар за минуле, від квестій скрізь гинули посполиті. І вони повставали поза волею гетьмана, спалахували окремими кострищами, які часом розгорялися широко, гетьман не в силі був їх пригасити й не в силі об’єднати в нову Хмельниччину.
Нестор їхав женитись. Точніше, ще тільки свататись до дочки черкаського полковника. Протекцію йому склав сам гетьман. Там уже все приготовано, там ждуть — свати поїхали підводою раніше, — полковник не оддав би дочку за безрідного Нестора, але дочка — одиначка, на кого він покине багате господарство. Хто в таку пору стане в оборону двору. Нестору не зовсім згубилася з думки Пріся, але йому не пораяли засилати до неї сватів, її мати сказала: Пріся ще молода, нехай погуляє рік-другий. У матері на мислі був інший жених. Нестор пережив мовчки. Такий був.
Нестор доїхав до Мошнів, там його накрив присмерк. Уже недалеко до Черкас, але далі дорога тягнеться попід такими горами-кручами, поміж яругами, зарослими лісами, хащами, що поміж ними й вуж не пролізе, зате пролазять розбійники-прибиші, й нікому немає від них рятунку. Нестор вирішив заночувати у Мошнах. Розглянувся та нагледів гарну хату під ґонтом і попросився на ніч. Хата виявилася мошнянського сотника, й той пустив його на ночівлю. Насипав Несторовій кобилі вівса, а самого запросив до хати. Господарі вже повечеряли, але чарку Несторової горілки пінної — сотник випив. Нестору подавала вечерю сотникова дочка Настя, як ставила на стіл миску з борщем, заглянула Несторові в вічі й в ту ж мить пропала. Голубі, такі чисті очі, що в них не видно дна. І Нестор заглянув Насті в очі й пропав теж, полетів, полетів без зупину — й не поїхав далі. Нестор одружився на сотниківні. Сотник не хотів видавати її за Нестора, але Настя сказала тихо, але так, що не повірити було не можна: не оддасте — повішусь. І сотник мусив погодитись. А танцював на весіллі Нестор — хоч на власному весіллі танцювати закон не велить, — що хата ходила ходором, полумиски на полиці танцювали й квітки в горщиках ходили навприсядки по підвіконню. І сам сотник, хоч мав сивий вус, позбивав закаблуки на козлових чоботях.
Вельможне панство зібралося на бенкет з приводу походу на хлопів, на бидло. Сюди, в Залізне, з’їхалися околишні пани й чимало війська. Походжали сап’янцями, вишитими сріблом, по підлозі червоної зали, в якій стіни були забрані заморським, тропічним деревом, а печі-каміни з кахлів, помальованих червоними квітами, йшли до бенкетної зали, в якій стіни з італійського, катарського мармуру й двері оббиті позолотою, а ручки в них срібні, а над головами позолочені підсвічники. На довгому столі, покритому шльонськими скатертями, на середині стола велетенський печений вепр з кришталевими очима, й печені індики, гуси, качки догори лапами. Пили з дорогих кришталевих чар, закусювали на сріблі. На чільному місті луцький підчаший Обертинський підняв келих:
— Я п’ю за перемогу нашого славетного війська, — віват!
— Віват, віват! — загукала шляхта.
На бенкеті був і Виговський. Він сидів осторонь, похмуро дивився в свій келих. Він був тут чужий (хоч видавав за їхнього). Їхній похід він осуджував. Сидів мовчки. Виговський — сибарит, охочий погуляти в товаристві, розважитись. Але тільки в доброму товаристві. Вдома він дбайливий батько, добрий сім’янин. А це товариство йому чуже. Почував власну двоїстість, яку сприймав як нещастя.
Дзвеніли келихи, гойдалося в них золотисте токайське вино, й густе, червонясте іспанське, й світле рейнське. Панянки й панни сиділи на іншому кінці столу, з-під столу виглядали тільки носики їхніх посріблених черевичків. Посередині сиділа пані Липська, бліда, зі стисненими губами, зі зміїними очима. До неї зверталися шанобливо, навіть з деяким страхом. Її дід був Липа, православний міщанин, а вже батько став Липським і досяг високого чину каштеляна, засідав у сенаті у Варшаві й загинув у битві під Батогом. Загинув уже католиком, і пані Софія Липська була запекла католичка, жорстока й зла, помщалася за батька на власних хлопах, немало їх було засічено на конюшні батогами, немало згноєно в темних льохах-ямах.