Високий Мисливець

— Довго мені довелося б чекати на вас! — вигукнув Джуліус. — Я ждав два тижні. А коли набридло, подався до Форте Олімпо і там дізнався, що ви вже давно повернулись і вирушили пароплавом у Корумбу. В Олімпо залишилися тільки каное — ваше й Отонте, і від тих каное я, їй-богу, міг би довідатися більше, аніж від вашого індіанця. Він сидів у наметі, не випускаючи з рук рушниці, і пильно стеріг ті кілька залізних бачків, які ви привезли з собою. Люди казали, що ви притарабанили їх з Асунсьйона і що в них — чистий спирт. Скажіть, будь ласка, Караї, навіщо він вам? Не продаєте ж ви його індіанцям?!

— Звісно, ні. Навпаки, стережу цю небезпечну рідину від індіанців не менш ретельно, ніж від білих. Спирт страшніший тут за бочку з динамітом; уявляю, що було б зі мною та моїми провідниками, якби індіанці довідалися, що в тих бачках. Особливо ж, якби хтось покуштував! І все ж таки я повинен був возити бачки з собою, тому що їхав шукати рибу понсе [21].

— Говоріть як християнин, Караї! Хто зрозуміє ці індіанські слова?

— Якщо хочете знати, по-науковому вона зветься лепідосирена парадокса, однак не думаю, що від цього ви станете набагато розумнішими. Ви всі живете тут багато років, але, певне, цієї риби ніхто з вас не бачив. А в Чако в озерах її водиться багато. Ця дивовижна земноводна риба дихає і зябрами, і легенями, отож може жити і в воді, і на суші, якщо озера висихають. Проте без індіанців я не знайшов би її. Ми чималенько наловили цієї риби в озері Осіуті [22]. Та, на лихо, воно розташоване в глибині краю Чако, далеко від річки. По дорозі назад нам треба було перетнути широку соляну пустелю, зовсім мертву, де не знайдеш ані питної води, ані якоїсь-поживи для себе. Тому нам довелося їсти рибу, і до мого табору в Пуерто Есперанца ми майже нічого не донесли. Ця експедиція коштувала життя одному з моїх чамакоків. А інші провідники так розідрали собі ноги об гострі соляні виступи, що мусили кілька місяців лікуватись. Можете уявити, в що це мені обійшлося. Потім я вже не раз намагався пробитися через землю тамрагів у глиб того краю, де протікає Ріачо Саладо. Проте дикі джунглі були сильніші за мене і щоразу відкидали мене назад. Та я певен, що все одно дістанусь туди, якщо мені пощастить вигнати з ваших голів дурні забобони про закопані скарби… Ну, а тепер — спати. Пора вже.

— А про Велькера ви нам нічого не розповісте? Спати ще рано.

— Ми знову пробалакаємо аж до ранку! Та хай буде по-вашому. Завтра однаково нічого не вийде з полюванням. Адже треба знайти Велькера і глянути, що з ним. А вирушати можна буде тільки тоді, як спаде роса, інакше собаки не візьмуть сліду. Підемо разом, бо сам я не знайду, де сталася ця пригода, до того ж у нас є й інші справи.

— Була б охота шукати Велькера. Такий не загубиться і дасть сам собі раду. А може, старого вже взагалі з'їла якась кицька…

— Хто не хоче, хай не йде, але тоді і йому ніхто не допоможе, якщо він попаде в біду. Отже, хто йде?