Аукціон

Врубель так само здивовано подивився на мене. «Та хіба ви не читали «Мир искусств?» Його там назвали найгіршим серед усіх сучасних художників! Хіба ви не читали, як чорним по білому було надруковано, що суспільству треба якнайшвидше позбутися всіх картин Ріццоні, які ганьблять наш живопис?!» — «І він через це покінчив життя самогубством?! Вам перепадає не менше, любий Михайле Олександровичу!» — «То я ж молодший, — відповів Врубель, — хто знає, що станеться зі мною, коли я доживу до шістдесяти шести, як Ріццоні…»

Ми стояли на вулиці, повівав вологий вітер. Врубель запропонував піти до «Давидка», на Володимирський проспект, я погодився з радістю, бо час, проведений з генієм, збагачує куди більше, ніж біржова операція.

Врубель попросив шампанського, від їжі відмовився, але я, все-таки, умовив його взяти ікорки, яку тільки от-от привезли з Астрахані. Ми довго сиділи мовчки, потім він підняв келих, сказав: «Мир праху його і добра йому пам’ять у наших серцях. Який же був твердий хазяїн свого життя, який чесний трудівник. А як упереджено витлумачив цю його чесність «Мир искусств»! Безжально, безшабашно, не вболіваючи за долю нашого мистецтва! Господи, в чиїх же руках суд над нами, художниками?! Хто тільки не нападав на нас! Чиї тільки брудні руки не зачіпали найтонші струни чистої творчості?! А хіба ця вакханалія недоброзичливості не плутає реальні уявлення в нашому середовищі? Треба завжди пам’ятати, що праця скромного майстра набагато почесніша, ніж претензії добровільних невропатів, які лизоблюдничають на бенкеті мистецтва. Тоді, коли «невмиті» називали мене «Юпітером декадентів», вважаючи через свою темну наївність, що це страшне зло, Олександр Антонович був такий добрий до мене, такий уважний… Розрадник і друг з променистими дитячими очима. Коли ж ми переконаємося, що тільки праця і вміння дають людині ціну? Коли ми ополчимося проти цієї істини?!»