Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
— На, Тань, я чогось не хочу більше грати.
Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.
Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.
— Слухай-но, а це що, Надія приїхала?
Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.
— Ні. Звідки ти взяла?
— А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?
— А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.
— Ясно (але не втішає).
— А ми цієї зими в Пітер їздили.
— Я була там минулого липня, — байдуже збрехала я.
— У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?
— Скільки?
— Дві! А кімнат аж п’ять!
— Він що, переїхав?
— Ні, він уже багато років там живе.
А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці — брехня?
— А де ж він працює?
— У офісі. Знаєш, у них там відик стоїть і стільки мультиків усіляких — я майже все передивилася. Там є «Алладдін», і «Русалонька», і «Чіп і Дейл».
— Я розумію, що в офісі. А чим саме він там займається?
— Відики дивиться… А ще там такі фільми класні є…
Коли ми з татусем чергового разу прогулювалися набережною в класичному мовчанні, мій напружений погляд під різними ракурсами сканував Гепардову спину — аж надто незграбно зігнутий, він цілувався зі своїм білявим сонечком. Вона лежала на животі, на його червоному рушнику, і, теж зігнута, тяглася до нього, мов прекрасна рожева з білим повитиця.
На завершення цього розділу напишу, що суворо наказала собі вести ретельний облік усіх своїх імрайських пригод — якщо вони, звичайно, виникнуть (у чому я вже починала неабияк сумніватися). У всякому разі, подертий зошит зі списаною обкладинкою, дорогий, мов життя, в своєму другому з сорока шести днів задерикувато повідомляє: «Нічого, я всім вам іще покажу!»
Tag Drеі
(день третій)
Наведу вам одну цитату: «…Маленькій Вірджинії ще не сповнилося 14-ти, коли нею оволодів Едгар… Провели медовий місяць у Санкт-Петербурзі на західному узбережжі Флориди». Це така ось незрозуміла відповідь на моє «ворожіння по книжці».
З мокрим волоссям і татусем на пірсі «зони причалу», з цілим пляжем між нашими войовничими думками, я розмістилася на трьох дошках верхнього ярусу, що лишились від зруйнованого хвилеріза. Надягла навушники, під голову поклала згорнутого валиком рушника, витяглася й відчула цілковите блаженство. О цій ніжній ранковій порі ніхто не чіпав мене й не згонив із сонця. Так, напевне, збігла приблизно година (зважаючи на кількість боків, які віддали, на 90-хвилинній касеті).
Коли я підняла праву, повернену до обрію ногу, випадково скинула вниз свою зняту через непотрібність панамку і приставила долоню козирком до лоба — обличчя моє спалахнуло новою Авророю. Ви тільки уявіть, як ці ніжні помаранчево-рожеві переливи грали на моєму веснянкуватому личку, вимальовуючи теплу, ніжну посмішку.
Він виймав із рюкзака свій рушник і дивився на мене. Він розстеляв його на лежаку й дивився на мене. Він дивився на мене з-під своєї чорної майки, яку скидав, квадратіючи мускулами преса. Він дивився на мене через плече, коли скидав кросівки. Він дивився на мене, виходячи з кабінки для переодягання. Він просто дивився на мене, стоячи за десять метрів, спираючись на поруччя. Купання під цими поглядами нагадувало мені борсання в теплих прозорих хвилях. Ці погляди були начебто відчутні.
Ну, а потім мене зігнали з пірсу, сказали, що час додому, що сонце припікає, що спекотно (й що йог сраний піддає жару — говорилося в німому підтексті) — щоб негайно збиралася.
Я скупалася на доріжку і, обсихаючи на тому самому поруччі, виявила, що їхнього полку прибуло. Прийшло Створіння разом із Вірою і Рудою. Ну, звісно — привіт-привіт, здрасьте-здрасьте, фальшивенькі личка, криві посмішечки. А потім papah чогось передумав іти — сонечко сховалося за абсолютно невидиму мені хмарку, Альхен без вісти зник, (сидячи на іншому боці пірсу, просто піді мною, прихований солодкою вадою в радіусі батьківського локатора, тим самим для ворога зовсім невидимий). Я посміхнулася й сказала, що піду стрибну з пірсу. Спустилася сходами й під смугастою тінню навислого над нами другого ярусу доторкнулася кінчиками пальців до гарячої тканини його плавок і за мить уже шумно падала в теплу воду, ще й досі відчуваючи під коліном начебто випадкове ковзання його напруженої руки.