Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
Справи ковбасної йшли чудово. Кеню, який був злякався великих витрат, тепер просто благоговів перед дружиною, вважаючи її дуже розумною. Через п’ять років у них було майже вісімдесят тисяч франків, покладених під добрі проценти. Ліза пояснювала, що вони не женуться за великими грішми, не поспівають забагатіти. Інакше вона влаштувала б так, що чоловік її виручав би «тисячі і сотні тисяч», зайнявшись оптовою торгівлею свинями. Та вони ще молоді, встигнуть набити кишені; крім того, брудна робота їм не до смаку, вони не хочуть працювати надміру і тим укорочувати собі віку.
— Скажу вам,— додавала Ліза в хвилини відвертості,— що тут, у Парижі, є в мене двоюрідний брат. Ми з ним не бачимось, наші сім’ї посварилися. Він змінив прізвище і почав називатися Саккар, щоб забулися деякі його вчинки... Так оцей двоюрідний брат наживає мільйони. Та що з того? Йому й жити нема коли. Він просто вбиває себе: усе в роз’їздах, завжди зайнятий диявольськими спекуляціями. Ну, скажіть, чи може така людина спокійно пообідати ввечері? Ми—люди прості, знаємо принаймні, що їмо. В нас немає такої мороки. Гроші можна любити, бо вони дають засоби до життя, і цілком природно, що людина цінує свій добробут. Але багатіти тільки для того, щоб багатіти, мучити себе, не маючи ніякого задоволення,— цього я, слово честі, не розумію. Краще вже сидіти склавши руки. Хотіла б я бачити ці братові мільйони; я просто не вірю в них! Нещодавно я зустріла Саккара на вулиці; він їхав у кареті жовтий-прежовтий. І так похмуро дивився! Людина, що стільки заробляє, не матиме такого вигляду Проте, як там собі хоче, а ми воліємо придбати краще сто су, але використати їх для себе.
І справді, їм жилося добре. В перший же рік по весіллі у них народилася дочка. На них трьох було приємно дивитися. В їхньому домі всього було вдосталь, жили вони щасливо, як того хотіла Ліза, не надривались на роботі. Вона по можливості уникала всього, що могло призвести до неприємностей, дбаючи, щоб їхні дні мирно минали в цьому повітрі, просякнутому запахом сала, в атмосфері добробуту ситих людей. Це був куточок розумного щастя, комфортабельні ясла, де відгодовувалися батько, мати й донька. Тільки Кеню часом журився, згадуючи свого бідного Флорана. До 1856 року він коли-не-коли одержував від нього листи, а потім уже звісток не було. В одній газеті Кеню прочитав, що троє засланців хотіли втекти з Чортового острова, але не дістались до берега й потонули. В поліцейській префектурі, куди він звертався, йому не могли дати точних відомостей; мабуть, висланого брата вже не було на світі. Проте Кеню ще плекав надію. Тимчасом місяці минали один по одному, Флоран блукав по Голландській Гвіані і боявся писати, сподіваючись колись таки повернутися до Франції. Нарешті Кеню почав оплакувати його, як небіжчика, з яким навіть не довелося попрощатись. Ліза не знала Флорана. Вона вміла втішити чоловіка, коли той починав журитися при ній. Вона примушувала його розказувати в сотий раз про свою молодість, описувати велику кімнату на вулиці Руайє-Колар, епізоди того часу, коли Кеню брався вивчати різні ремесла, та як він, одягнений у біле, варив різні смачні страви, тоді як Флоран ходив у всьому чорному. Жінка спокійно і дуже терпляче слухала його.
І раптом серед цих радощів, якими так розумно користувалися і які давали такі добрі плоди, одного вересневого ранку з’явився, як сніг на голову, Флоран. Ліза саме вигрівалася на сонечку, а Кеню, ще заспаний, ліниво пробував пальцем перетоплений учора смалець. Уся ковбасна схвилювалася. Гавар хотів, щоб родичі сховали «вигнанця», як він називав Флорана, трохи роздуваючи щоки. Ліза, блідіша й поважніша, ніж звичайно, повела нарешті Флорана на п’ятий поверх, де запропонувала йому кімнату однієї їхньої продавщиці. Кеню нарізав хліба й шинки. Але Флоран майже не міг їсти: його нудило, паморочилася голова. Він звалився і пролежав п’ять днів у страшній гарячці; у нього починалась нервова пропасниця; на щастя, її вдалося подолати енергійними заходами. Коли Флоран опритомнів, то побачив у себе в головах Лізу: вона нечутно розмішувала в чашці якесь питво. Хворий хотів їй подякувати, але Ліза порадила, щоб він мовчав; вони ще матимуть час поговорити. За три дні хворий уже підвівся. І от одного ранку Кеню піднявся до нього нагору і сказав, що Ліза чекає їх у своїй кімнаті, на другому поверсі.