Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

У цей час Конго була вже досить сильною державою. До її складу входили васальні території Теке, Вілі, Донго (остання більш відома як Ангола). Значного розвитку зазнала матеріальна культура. Тут уміли виготовляти залізні мотики, сокири й ножі: селяни добре зналися на перелогово-вирубному землеробстві, вирощували такі культури, як просо, сорго, бобові, маїс, батат, маніок, арахіс, розводили кіз і курей, а також тримали собак — сторожових і мисливських. В районі Міндулі добували залізо й мідь, з яких виготовляли залізні знаряддя праці, зброю, прикраси.

Португальські місіонери стверджували, що в Конго їх гостинно зустрічали. Насправді ж усе було інакше. Незабаром правитель Конго відрікся від католицизму і вернувся до традиційних африканських вірувань. Відомо також, що в 1495 році він випровадив із своєї столиці португальців. Так було п’ятсот років тому…

А ще раніше, приблизно в першому тисячолітті до нової ери, територію Конго заселяли низькорослі племена (пігмеї), що займалися полюванням та збиранням трав і коріння. В цей час їх починають витісняти предки баконго. Згідно з легендою, пігмеї, переслідувані банту, переходили з одних лісів в інші, піднімалися в гори, ховалися в болотах, але “негри-гіганти” весь час гналися за ними. Поява банту в басейні Конго супроводжувалась поневоленням пігмеїв і утворенням своєрідного класового суспільства.

Та вернімось до наших днів. 1960 року закінчилась французька колонізація Конго, однак повної політичної незалежності його народ досяг тільки після повалення в серпні 1963 року проколонізаторського режиму Абба-та Юлу.

В перші роки незалежності НРК була відсталою аграрною країною з дуже низьким рівнем життя. Не було такої галузі, в якій би молода держава не зазнавала, здавалося, нездоланних труднощів. Засилля іноземців у торгівлі й промисловості, слабка інфраструктура, брак національних кадрів, крайня обмеженість фінансових ресурсів і численні борги — таку тяжку спадщину дістав народ Конго.

З приходом народної влади в країні починаються важливі соціально-економічні перетворення, спрямовані на створення національної промисловості, на розвиток сільського господарства, на організацію системи охорони здоров’я та освіти. Особливо великих успіхів досягла країна у розвитку освіти й підготовці національних кадрів.

Успадкована від колоніального режиму система освіти не відповідала ні національним особливостям, ні інтересам соціально-економічного розвитку країни і мала яскраво виражений профранцузький характер.

У колоніальних школах Конго здебільшого готували кадри чиновників апарату управління. Поряд з підготовкою цих кадрів система приватної і державної освіти мала на меті прищеплення “тубільному населенню” почуття своєї неповноцінності при одночасному возвеличуванні колонізаторів і вихвалянні їхньої “цивілізаторської місії”. По закінченні таких шкіл випускники повинні були “пансе є парле франсе” (думати і говорити французькою мовою).

У серпні 1965 року Національні збори НРК прийняли постанову про націоналізацію навчальних закладів і про відокремлення школи від церкви. Навчання дітей віком від 6 до 16 років стало обов’язковим і безплатним.

У відповідь на прийняті урядом заходи близько 300 європейських викладачів-місіонерів відмовились працювати в навчальних закладах республіки і залишили країну. Щоб не зірвати навчальний рік, уряд НРК звернувся до інших країн, і зокрема до Радянського Союзу, з проханням направити працювати до НРК своїх учителів. І ось уже друге десятиріччя разом з лікарями, геологами, фахівцями сільського господарства в Конго успішно працюють і радянські викладачі.

Тепер понад дев’яносто п’ять процентів дітей шкільного віку відвідують школу. Небагато країн Африки і Азії можуть похвалитися такими успіхами. 1973 року Народну Республіку Конго нагороджено медаллю імені Н. К. Крупської, встановленою ЮНЕСКО за успіхи з розвитку освіти. Потяг до знань у конголезької молоді величезний. Часто у Браззавілі можна спостерігати таку картину: ввечері під вуличними ліхтарями просто на бруківці сидять групами і поодинці школярі з підручниками в руках. У багатьох будинках ще нема електричного освітлення, тому й доводиться користуватися світлом вуличних ліхтарів.

У національному університеті імені Маріана Нгуабі на чотирьох факультетах навчається близько трьох з половиною тисяч студентів. Великою популярністю користується браззавільський університет і серед молоді сусідніх з Конго країн — Камеруну, Габону, Центральноафриканської Республіки.

Браззавіль — місто талановитих майстрів. Тут працюють скульптори, різьбярі по кості, каменю, дереву, ювеліри. Маски, виготовлені майстрами по дереву школи Массенго, користуються великим попитом і відомі далеко за межами Конго. Не менш популярні і малюнки в стилі “Пото-Пото”, які відзначаються яскравим національним колоритом, простотою форм, своєрідним сприйняттям навколишнього світу.

Художники-початківці торгують своїми виробами просто на вулиці. Тут можна придбати плетені з тонких гілочок і трав килимки, капелюхи, прикраси, що вражають витонченістю і яскравими кольорами.

Починають розвиватися конголезька література, балет і театр, що базуються на багатому національному фольклорі.

У Браззавілі люблять спорт. Не буває порожнім просторий стадіон “Революція”. Тут можна подивитися змагання з різних видів спорту. Але особливо популярний— футбол, у який грають і чоловіки й жінки. Стадіон “Революція” був свідком гри багатьох всесвітньовідомих футбольних команд, в тому числі і бразільців із знаменитим Пеле, виступав тут і радянський спортивний клуб СКА з Ростова-на-Дону.

У дні свят місто вбирається в кумачевий наряд. Звідусіль лине музика, співи, звучать тамтами, під які самозабутньо танцюють і старий і малий.