Моцарт із Лемберга

Дописавши, він склав аркуш учетверо і, перехиливши свічку, скріпив папір кількома краплями воску. Тоді підвівся з-за столу й швидко одягнув сурдут, капелюх й рукавиці. Взявши в одну руку підсвічник, а в іншу лист, Моцарт тихо вийшов за двері. Намагаючись ступати якомога тихіше, він спустився до пивниці будинку, де жив Леон Шнайдер, секретар Кавалькабо. Доки не було господарів, вони потоваришували, і Франц тепер розраховував на його допомогу.

Постукавши в двері кімнати Шнайдера, утікач подумки молив Бога, щоб чоловік прокинувся одразу. Повторний стукіт міг би розбудити когось із слуг. На щастя, секретар ще не спав. Прочинивши двері, він з подивом витріщився на нічного гостя.

— Франце? Ви? Що сталося?

Моцарт підніс палець до губ.

— Тихіше, пане Шнайдере. Впустіть мене, прошу.

— Звісно, — сказав той, відступаючи вбік, — заходьте...

Той хутко зайшов досередини. Шнайдер безшумно зачинив за ним двері. Секретар був у довгій до п’ят нічній сорочці і в кумедному ковпаку на голові.

— Куди ви зібралися, пане Моцарте? Бачили, яка там погода? — спитав він упівголоса. — Вирішили прогулятися серед ночі?

— Якщо й так, то проситиму вас порадити маршрут.

— Тоді раджу вам помандрувати до свого ліжка й лишитися там до ранку, — в тихому голосі секретаря відчувалося неприховане роздратування.

— Ради Бога, пане Шнайдере, мені зараз не до жартів.

— А хто жартує, молодий чоловіче? Я серйозно.

— Мені треба негайно покинути цей будинок.

Шнайдер зміряв його підозрілим поглядом.

— Що ви накоїли?

— Нічого.

— Тоді чому тікаєте?

— Щоб... не накоїти.

— А сюди прийшли побажати мені добраніч?

— Ні, до вас я прийшов просити екіпаж.

— Екіпаж? Глупої ночі? Та ви з глузду з’їхали, пане Моцарте!

— А ще просити вас передати пані Кавалькабо ось цей лист, — Франц, мовби не чуючи його слів, простягнув скріплений воском папір, — особисто їй в руки... Прошу вас.

Шнайдера це приголомшило. Він важко зітхнув і сховав послання до шухляди свого столу. Потім накинув на сорочку теплий халат і забрав у Франца з рук підсвічник.

— Вранці скажете, що я вам погрожував... — розгублено пролепетав Моцарт.

— Ви? Погрожували? Чим? Забити мене до смерті своїми нотами?.. Не смішіть! Гаразд, якось викручусь.

Він вже зібрався відчиняти двері, коли зупинився й знову перепитав:

— Але все-таки. Куди саме ви зібралися?

— Не знаю, — щиро відповів Моцарт, — спочатку зупинюсь де-небудь у готелі, а далі — буде видно.

— Їдьте до Жовкви, — порадив йому Шнайдер, — наші візники добре знають дорогу. До ранку там будете. Крім того, в цьому містечку є більш-менш пристойні місця, щоб там міг зупинитися порядний панич. Перебудете там якийсь час, а потім вже вирішуйте, куди прямувати далі.

Франц мовчки кивнув. Він гадки не мав, де та Жовква, але принаймні визначив собі тепер бодай якусь мету.

Вони покрадьки вийшли з кімнати і, піднявшись спочатку вгору по сходах, обережно попрямували до чорного виходу, про існування якого Моцарт і не підозрював. Пригнувши голови, наче нічні злодії, чоловіки пройшли вузьким коридором з низькою стелею. В кінці виявились невеликі двері, що вивели їх на внутрішнє подвір’я.

— Тут мусите мене зачекати, — пошепки сказав Шнайдер.

Сказавши це, він повернув йому підсвічник з погаслою на відкритому просторі свічкою й зник у дощовій темряві. Десь за півгодини секретар повернувся. Дихав він важко, як людина, якій довелося добряче походити. По обличчю його текли струмені дощу.

— Все гаразд, — почув Франц його голос, — екіпаж чекає на вулиці. Йдіть прямо, нікуди не звертайте.

— Дякую, пане Шнайдере, — гаряче промовив Франц.

— Хай береже вас Бог, юначе...

Секретар вже хотів іти, аби швидше сховатися від дощу, проте помітив, що Франц нерішуче переступає з ноги на ногу.

— На що ви чекаєте? — з подивом запитав Шнайдер. — Ідіть. Візник ще, гляди, передумає.

— Пане Шнайдере, — тихо промовив Моцарт, сягаючи до кишені свого плаща, — я хотів вам подякувати... Тому приберіг для вас деякі гроші...

З цими словами він простягнув йому невеликий мішечок, однак той із обуренням відмахнувся.

— Краще заплатіть як слід візникові, — сказав секретар, ховаючись за дверима. — Добраніч!

Він зник, і Франц більше не вагався. Швидким кроком утікач перетнув подвір’я і через відчинену браму вийшов на вулицю.

За кілька десятків кроків від нього справді миготіло два вогники. Це були ліхтарі, що їх у темну пору доби візники вішають над своєю лавкою, аби освітлювати дорогу попереду. За хвилину Моцарт вже був біля екіпажу. Темна постать на лаві, яка тримала довгий батіг, шанобливо привіталась: