Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

А поки я мріяв та не дуже журився, чимдуж переодягаючись у своїй кімнаті в сухі штани та сорочку. З дому побіг на сусідню вулицю, де жив татів старший брат. Дядько Яків та мій батько справді мали роботу в саду, коло вуликів — обоє в капелюхах із захисними сітками, одягнені в щільне вбрання з ніг до голови, в рукавицях. Вони збирали мед — і я знав, що краще туди не підлазити. Здавалось би, все живе має відчувати приязнь до дітей Патрії — Стожарів. Та не бджоли! Вони кусали мене щоліта і навіть по кілька разів, притягуючись незрозумілою силою. Мама сміялася, що я дуже солоденький.

Тим паче що порались господарі вже біля останнього вулика — а тому я тільки зазирнув до саду. Хвилини зо дві потупцяв на місці, не знаючи, що ж робити, як тут на виручку прийшла тітка Зена, визирнувши з вікна будинку.

— О, Чорногоре! Ходи-но сюди, я щось тобі маю!

«Щось» виявилось трилітровим бутликом зібраного перед тим меду. Я солодко облизнувся, приймаючи гостинця. Повненька тітка, захекавшись, також готувала вечерю. Тільки вона не виглядала так чарівно-спокійно, як мама, навіть навпаки. Скільки я пам’ятав, Зена завше була дуже моторною і все довкола неї горіло в праці. Це позначалось на її доброму обличчі крапельками поту, а на голові — зсунутим набік очіпком, з-під якого вибивалось кучеряве каштанове волосся. А довкола Зени крутилося шестеро їхніх із дядьком дітей, і усі вони були молодшими за мене. Зараз якраз збирались їсти — і на кухні не було де яблуку впасти. Четверо синочків та дві донечки товклися, намагались допомогти й побешкетувати водночас, що спричиняло гучний галас та штовханину.

— Може, повечеряєте з нами? — спитала приязно Зена, водночас ловлячи біля самої підлоги миску з огірками, яку хтось із малих зіштовхнув зі столу.

— Ні-ні, дякую. Я тільки по тата, покликати, бо мама також якраз вечерю зготувала, — мовив я, посміхнувшись.

— Ну, як знаєш. Та хоч меду наїстеся. Як треба буде, то прийдеш, візьмеш ще, — мовила жінка. В цю мить до хати зайшов дядько Яків. Він всміхнувся і скуйовдив мені чуба:

— Чув, люди до ріки тепер підійти бояться, так ви з Ориславом купалися, — сказав він весело.

— Зате нікому тут жити не нудно. Правда, сину? — пролунав за дядьковою спиною голос мого батька і він теж з’явився в кухні. Поклав на ослінчик рукавиці та капелюха з сіткою, а тоді чоловіки потиснули одне одному руки.

— Дякую, Тите.

— Та нема за що, брате. Той крайній вулик трохи підремонтували, але ти взагалі дивись, бо такі речі робляться до початку тепла, — мовив батько.

— Та я знаю. Ти поясни то цим шістьом «Тату, мені треба...», «Тату, те, тату, се...» — мовив Яків, якого вже з усіх боків обліпила малеча, не давши й рукавиць скинути. Діти в сім’ї дядька свого часу народжувалися щороку. Найстаршому сину Радкові було зараз дев’ять, а наймолодшій донечці Вісті — майже три. Попри все, і Яків, і Зена виглядали щасливими, хоч і завжди трохи втомленими та невиспаними. Я в батьків був один і вже не маленький — тож не дивно, що мама мала вдосталь часу, аби організувати в домі ідеальний порядок, бути завжди охайно зачесаною та встигати все без шаленого поспіху.

Батько кивнув на вихід і ми пішли з ним надвір. Я мало не впустив бутлика, коли позаду щось прогриміло — то Віста штовхнула кочергу і та впала, скинувши на землю кошик з кукурудзою. Качани розкотились по всій долівці і ми з батьком якраз встигли вискочити надвір, рятуючись від ще більшого гамору.

— Як я люблю цю сім’ю, — мовив батько, скосивши на мене погляд. — Особливо за те, що через них ще більше починаю цінувати врівноваженість нашої.

Я засміявся.

Коли ми прийшли додому, пиріг уже парував на столі, накраяний великими шматками; стояли на столі й кухлі з трав’яним чаєм та кошичок із хлібом. Мама сиділа, поклавши голову на руку. Коли ми увійшли, вона підійшла і по черзі поцілувала кожного з нас. Ми з батьком умилися і помили руки, а тоді нарешті всі сіли їсти.

Я так любив такі вечері, коли надворі стає все темніше і тим світлішає в кухні від товстих свічок, що горять, розставлені на столі та полицях. Від жарин в печі ще віє теплом, а з відчинених вікон вже тягне нічною прохолодою. Обличчя батьків осяяні м’яким золотавим світлом вогників. Вони жартують, розмовляють, а я, малий, сиджу і часом вставляю свої п’ять копійок, та переважно мовчки задоволено жую, заколисуючись теплом і спокоєм. Денні справи зроблені, попереду — солодкий сон. Поряд — люди, яких я найбільше люблю і з якими я завжди в безпеці.