Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-058-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2». Краткое содержание книги:
Тож Анні та Ханні доводиться вкласти альянс — кожна має, що запропонувати іншій. Кожна має, чого забажати взамін. І так, тягнучи за ниточки обіцянок, герої книги вирушають у мандрівку Циркутою, в якій усякий матиме змогу показати своє справжнє обличчя.
— Я... все зробив правильно? — спитав я нерішуче.
— Ну, я б не назвав це так. Я хотів, щоб ти заспокоївся, а ти вибухнув силою. Тому можна сказати, що ти «викрутився» як Стожар. А ще ріка змила мої черевики. А твої лишила. Це несправедливо, але щось в тому є, — мовив велетень, поглянувши на мене уважно. Я відчув, як спаленіли вуха. Так завжди було, коли відчував сором. Я більше не лютував. — Ти подумай ось про що. Не завжди боротьба має бути агресивною. Завтра які маєш справи?
— Вранці треба погнати коней на пашу, тоді — назбирати деяких трав мамі на припаси. Потім наче вільний, — відповів я з полегшенням. До слова, для Стожарів не скасовувалася домашня робота.
— Тоді, коли скінчиш, приходь до мене додому. Завтра приїжджає мій брат, він був у Колісії, то прихопив, на моє прохання, декілька потрібних в навчанні книг.
— Добре, Ориславе.
— До завтра, Чорногоре.
Вдома пахло чимось надзвичайно смачним. Мама чаклувала над вечерею. Вечірнє сонце зазирало до кухні крізь вікно і створювало мерехтливий ореол довкола жінки, одягненої в світлу сукню з домашнього полотна, розшиту на рукавах та подолі червоними та чорними нитками. Біле, як сніг, волосся мами товстою косою було вкладене на голові в гарну зачіску, на щоках горів рум’янець. Молода, вродлива — вона була однією з найкрасивіших жінок нашого села, і я знав, що свого часу батькові довелось навіть ставати на герць з іншими парубками, щоб здобути прихильність чарівної Фотини. Це любили переповідати, згадуючи юність та дівування, мамині сестри й подруги, а вона сама завжди лише сміялася на ті згадки. Її карі, як і мої, очі завше були сповнені добрих та життєрадісних іскорок.
Рукави — закасані, пальці — в борошні. Мама саме поставила в піч великий м’ясний пиріг.
— Чула, хтось верещав на березі. То ж ти винен? — спитала вона без тіні докору, поглянувши на мене. Мабуть, коли живеш з майбутнім оборонцем нації, то перестаєш хвилюватись понад міру, коли чуєш галас. Просто миришся з цим.
— Ні, річка сама вилилась на берег, — відповів я весело.
— Звісно, я так і подумала, — мовила мама, омиваючи руки в мисці з водою, а тоді виливаючи рідину до помиїв. — Але тобі все ж варто переодягнутись в сухе. Навряд чи в планах Орислава була твоя застуда. А тоді піди й поклич батька до вечері, він у дядька Якова ладнає вулики.
Я вислизнув з кухні і піднявся сходами на другий поверх. У нас був доволі великий, ошатний будинок — як і в більшості патрійських селян. В містах будівлі були ще гарнішими. Я кілька разів був у місті Сіліцемі, що стояло найближче до нашого села Мурового. Мене захоплював центр міста, ще в давні часи споруджений з білого каменю, де розташувалось багато пречудових фонтанів та широких площ. Та люди, що подорожували більше, розповідали, що Сіліцем — то просто містечко порівняно з містами-велетами, яких у Патрії було чимало. Найвеличніше з них, Колісія, «місто на пагорбах», за три роки мало стати моєю домівкою. А ще в селах мостили дороги дрібним каменем, а в містах — бруківкою чи широкими плитами, що виглядало значно гарніше й елегантніше.
А поки я мріяв та не дуже журився, чимдуж переодягаючись у своїй кімнаті в сухі штани та сорочку. З дому побіг на сусідню вулицю, де жив татів старший брат. Дядько Яків та мій батько справді мали роботу в саду, коло вуликів — обоє в капелюхах із захисними сітками, одягнені в щільне вбрання з ніг до голови, в рукавицях. Вони збирали мед — і я знав, що краще туди не підлазити. Здавалось би, все живе має відчувати приязнь до дітей Патрії — Стожарів. Та не бджоли! Вони кусали мене щоліта і навіть по кілька разів, притягуючись незрозумілою силою. Мама сміялася, що я дуже солоденький.
Тим паче що порались господарі вже біля останнього вулика — а тому я тільки зазирнув до саду. Хвилини зо дві потупцяв на місці, не знаючи, що ж робити, як тут на виручку прийшла тітка Зена, визирнувши з вікна будинку.
— О, Чорногоре! Ходи-но сюди, я щось тобі маю!
«Щось» виявилось трилітровим бутликом зібраного перед тим меду. Я солодко облизнувся, приймаючи гостинця. Повненька тітка, захекавшись, також готувала вечерю. Тільки вона не виглядала так чарівно-спокійно, як мама, навіть навпаки. Скільки я пам’ятав, Зена завше була дуже моторною і все довкола неї горіло в праці. Це позначалось на її доброму обличчі крапельками поту, а на голові — зсунутим набік очіпком, з-під якого вибивалось кучеряве каштанове волосся. А довкола Зени крутилося шестеро їхніх із дядьком дітей, і усі вони були молодшими за мене. Зараз якраз збирались їсти — і на кухні не було де яблуку впасти. Четверо синочків та дві донечки товклися, намагались допомогти й побешкетувати водночас, що спричиняло гучний галас та штовханину.
— Може, повечеряєте з нами? — спитала приязно Зена, водночас ловлячи біля самої підлоги миску з огірками, яку хтось із малих зіштовхнув зі столу.
— Ні-ні, дякую. Я тільки по тата, покликати, бо мама також якраз вечерю зготувала, — мовив я, посміхнувшись.
— Ну, як знаєш. Та хоч меду наїстеся. Як треба буде, то прийдеш, візьмеш ще, — мовила жінка. В цю мить до хати зайшов дядько Яків. Він всміхнувся і скуйовдив мені чуба:
— Чув, люди до ріки тепер підійти бояться, так ви з Ориславом купалися, — сказав він весело.
— Зате нікому тут жити не нудно. Правда, сину? — пролунав за дядьковою спиною голос мого батька і він теж з’явився в кухні. Поклав на ослінчик рукавиці та капелюха з сіткою, а тоді чоловіки потиснули одне одному руки.
— Дякую, Тите.
— Та нема за що, брате. Той крайній вулик трохи підремонтували, але ти взагалі дивись, бо такі речі робляться до початку тепла, — мовив батько.
— Та я знаю. Ти поясни то цим шістьом «Тату, мені треба...», «Тату, те, тату, се...» — мовив Яків, якого вже з усіх боків обліпила малеча, не давши й рукавиць скинути. Діти в сім’ї дядька свого часу народжувалися щороку. Найстаршому сину Радкові було зараз дев’ять, а наймолодшій донечці Вісті — майже три. Попри все, і Яків, і Зена виглядали щасливими, хоч і завжди трохи втомленими та невиспаними. Я в батьків був один і вже не маленький — тож не дивно, що мама мала вдосталь часу, аби організувати в домі ідеальний порядок, бути завжди охайно зачесаною та встигати все без шаленого поспіху.
Батько кивнув на вихід і ми пішли з ним надвір. Я мало не впустив бутлика, коли позаду щось прогриміло — то Віста штовхнула кочергу і та впала, скинувши на землю кошик з кукурудзою. Качани розкотились по всій долівці і ми з батьком якраз встигли вискочити надвір, рятуючись від ще більшого гамору.
— Як я люблю цю сім’ю, — мовив батько, скосивши на мене погляд. — Особливо за те, що через них ще більше починаю цінувати врівноваженість нашої.
Я засміявся.
Коли ми прийшли додому, пиріг уже парував на столі, накраяний великими шматками; стояли на столі й кухлі з трав’яним чаєм та кошичок із хлібом. Мама сиділа, поклавши голову на руку. Коли ми увійшли, вона підійшла і по черзі поцілувала кожного з нас. Ми з батьком умилися і помили руки, а тоді нарешті всі сіли їсти.
Я так любив такі вечері, коли надворі стає все темніше і тим світлішає в кухні від товстих свічок, що горять, розставлені на столі та полицях. Від жарин в печі ще віє теплом, а з відчинених вікон вже тягне нічною прохолодою. Обличчя батьків осяяні м’яким золотавим світлом вогників. Вони жартують, розмовляють, а я, малий, сиджу і часом вставляю свої п’ять копійок, та переважно мовчки задоволено жую, заколисуючись теплом і спокоєм. Денні справи зроблені, попереду — солодкий сон. Поряд — люди, яких я найбільше люблю і з якими я завжди в безпеці.