Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці
- Автор: Клименко Люба
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-617-7310-10-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці». Краткое содержание книги:
Попа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ була подібна до пухової подушки середніх розмірів. Доторкнувшись до її половинок, я раптом подумав, що за все своє життя, неперебірливе щодо партнерок, я чи не вперше з почуттям глибокого задоволення тримаю в руках дві половинки попи. Просто тримаю. Тобто жіночі попи я бачив часто — коли кохав їх власниць у дідівський спосіб, руку для зручності чи рівноваги я міг тримати чи то на попереку, чи на тих самих половинках, або відчувати жіночий зад своїм далеко не чутливим животом. Але так смачно, «з почуттям» комунікувати з поважним місцем улюбленої особи… Не пам’ятаю.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ незграбно ввалилася в мій парубочий барліг, засипавши його різнокольоровими кульками сміху. Треба буде намалювати ці кульки, подумав я. І назвати картину «Її сміх». Так, у вільний від роботи час я мазюкав, стоячи перед мольбертом. Часом мені вдавалося щось продати на Андріївському узвозі. Однак мої сюрреалістичні сюжети продавалися набагато гірше, ніж солодкаві пейзажі і квіткові композиції.
Відпрацьованими рухами я вправно заліз за нею у вікно своєї мансарди.
І мені на думку спала сентенція:
Вік 50+ дає можливість отримувати задоволення від дуже простих речей. Як, наприклад, тримання коханої жінки за зад.
І я записав цю сентенцію в блокнотик, який спеціально для цього завів.
А із фотографій некрасивих ступнів ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ я вирішив зробити цикл. І назвати його «Небездоганне».
Отже, була середа — її вихідний, або, говорячи по-київськи, неявочний день.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ знову переконувала чи то мене, чи то себе, що її життя можна вважати таким, що склалося.
До того, що вона мала різноманітний і нестандартний сімейний досвід, вона ще й встигла зробити сяку-таку кар’єру.
Не можна було сказати, що це якась фантастична кар’єра. Так собі, або точніше — таке собі…
Вона трохи шкодує, що, маючи неабиякі математичні здібності, пішла в ту сферу, яка для неї була складнішою — в музичну. На виконавський факультет її не прийняли, тож вона заякорилася на теоретичному. Досить пізно розуміла, що краще було б стати математиком-меломаном, ніж музикознавцем із неабиякими математичними задатками. Кандидатом мистецтвознавства вона стала лише тому, що талановитіші за неї вже не вважали це престижним, тому йшли в міжнародні проекти або очолювали якісь фонди, підсміюючись над старомодними кандидатами і кандидатками.
Так само, навряд чи їй дісталася б посада головного редактора журналу «Україна класична», якби вона, тобто посада, була престижною.
П’ять членів редакції, серед яких тільки один з половиною (вона та ще одна молода студентка-дописувачка, що працювала у них на півставки), робили щось путнє. А оскільки журнал був на державному утриманні, то вигнати цих трутнів не було змоги. Тому доводилося з ними миритися і робити вигляд, що їхня робота цілком задовільна, а натомість, щоб журнал мав пристойне обличчя, повністю переробляти виконану ними роботу, а ті сприймали це, як «редагування».
Це внутрішній бік справи. Але зовні все було набагато пристойніше. Вона мала звання заслуженого працівника культури й інші непереконливі бонуси.
— Розумієш, — якось сказала вона, флегматично перекочуючи в роті велику виноградинку, — моє життя втратило свіжість, неначе полиняло.
Я подумав: це хороша ідея. Напишу картину «Життя полиняло».
— Ой, — скрикнула вона. — Знову посадила пляму!
Вона намагалася відтерти бруд на грудях, а після невдачі спитала:
— У тебе немає якоїсь одежини?
У моїй футболці кольору лайма, трошки замалій їй за розміром, вона мала кумедний вигляд: усі численні жирові складки, що шарами розмістилися від другого підборіддя аж до поперека, робили її схожою на велику апетитну зелену гусінь.
— Чого ти на мене так дивишся? — поцікавилася вона.
— Ти нагадуєш мені гусінь.
Вона розсміялася, і її сміх знову розсипався по квартирі кульками, тепер уже не різнокольоровими, а кольору лайма.
— Намалюй мене у вигляді гусені, — попросила вона.
І я намалював «Гусінь кольору лайма на моєму дивані».
Вона подивилася на картину.
Потім на мене.
А я — на неї.
І це було…
І це було…
І це було… МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!
Якось ми вирішили нарешті відвідати нашу колишню комунальну квартиру. Я попередив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, що там живе ЖЛОБ і що я кілька разів із ним погиркався, і що навряд чи він запустить нас до себе.