Бекомберґа. Ода моїй сім’ї
- Автор: Стридсберг Сара
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-394-4
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бекомберґа. Ода моїй сім’ї». Краткое содержание книги:
У цьому приголомшливо красивому романі Сари Стрідсберґ психіатрична лікарня набуває містичного виміру, перетворюючись і на місце покарання, і на простір, що може дати порятунок.
— Ось що тобі потрібно, дивись. Глобус — саме для нього.
Він крутить його масними пальцями, залишаючи жирні сліди на океанах.
— Якщо подобається — він твій.
Не дивлячись на чоловіка, я забираю глобус і швидко йду до виходу. Озирнувшись, бачу яким безпомічним він виглядає, стоїть із простягнутими руками.
— Зачекай. Я повитираю.
— Не потрібно, — відповідаю.
— То це твій тато хворий? — раптом запитує він, наче знає мене.
Можливо, він бачить усе, що відбувається в кварталі, може, він знає все про тих, хто живуть тут, на Каммакарґатан.
— Він захворів, бо насунула хмара з Чорнобиля, — відповідаю і швидко виходжу з крамниці.
— Ох, Господи. Яке жахіття.
Його велике тіло пожвавлюється. Здається, він хоче кинутися обійняти мене і заспокоїти. Я вислизаю, і, перш ніж він встигає підійти, за мною зачиняються двері.
На кладовищі біля церкви Адольфа Фредріка надгробки відсвічують у сутінках, нагадуючи одинокі обличчя. Вечори зараз такі теплі, тропічні.
На метро я їду до Броммаплан, а далі автобусом до Бекомберґи, як правило, біля брами лікарні висідаю лише я. Часом везу щось для Сабіни — срібний пакет або невеликий пакунок. Я дедалі більше прив’язуюся до лікарні, ночами вона мені сниться, сниться, що я падаю, сниться Їм, що він падає з високого дерева, що я його втрачаю, так і не пізнавши. Я їду до лікарні навіть тоді, коли немає годин для відвідин, і мене не проганяють. Едвард дав розпорядження, щоб мені дозволяли приходити і йти, коли захочу, я ходжу їсти разом із Їмом та іншими, сиджу разом із ними у кімнаті для зібрань, коли вечорами вони грають в кості. Їму дозволяють залишати територію і зустрічати мене на автобусній зупинці, а до настання темряви він відводить мене назад. Коли у фіолетових сутінках я від’їжджаю в автобусі, Їм стоїть, піднявши на прощання руку, не знаю, чи він махає мені чи затуляє очі від сонця, але, напевно, в думках він уже де-інде, бо коли я піднімаю руку, його рука не рухається.
Я стою в коридорі перед Лоне. Мабуть, чекаючи на мене, вона сиділа в темряві і не вмикала світла. Вона обережно знімає з мене капелюха і занурює пальці мені у волосся, воно заплутане, все у вузлах, погляд Лоне ніби бачить мене наскрізь. Серце, легені, нутрощі, душу.
— У тебе велике серце, — каже вона і відставляє глобус, навіть не дивлячись на нього.
— Справді?
Інстинктивно я притуляю руку до грудей, щоб вона його не бачила, серце, заховане за ребрами в серцевій сумці. «Велике серце» — це звучить як вада в розвитку, дефект.
— Розкажи про Їма.
— Нема про що розповідати.
— Розкажи про лікарню.
Я розказую, що в Клокхуспаркен розпустилися квіти, уся м’яка трава всіяна квітами, і тамтешні сутінки насуваються повільно, майже вічність, так, наче останні промені хочуть стати й першими. Коли я кажу, що зустріла Сабіну, обличчя Лоне на мить похмурніє.
Мені подобається, коли вона тягне моє волосся, від цього на мене накочується сонливість й оніміння. Мої коси потемнішали від сонця, темного сонця біля озерця Юдарн. Мені хочеться, щоб вона дізналася, як зараз виглядає лікарня, без снігу, без темряви й холодного вітру.
— Єккі, можеш їздити туди скільки забажаєш, але я хочу, щоб ти будила мене, коли повертатимешся додому. Я хочу знати, що вночі ти лежиш у своєму ліжку.
Її рукам відома якась таємниця, бо, коли я розплющую очі, волосся знову м’яке й блискуче.
— Як думаєш, після Чорнобиля буде літо? — запитую я, лиш би вона не забирала рук.
— Не знаю. Справді, не знаю, як буде.
— А коли ми знатимемо?
— Можливо, ніколи. Про деякі речі ніколи так і не дізнаєшся. Я б хотіла поїхати туди, фотографувати.
— Але ж бути там небезпечно?
— Всюди небезпечно, Єккі.
Липова алея (Маріон)
Знизу листя відсвічує сріблястим. Ми з Маріоном увесь день гуляємо в Клокхуспаркен. Він бігає зигзагами у своїй червоній в’язаній шапці між голими стовбурами дерев. Трохи далі лежать перевернуті шахові фігури, і я сумую за Сабіною, сумую за всім, чого тут уже нема, мені хочеться, щоб вона зараз стояла біля мене, усміхаючись і охопивши білого «коня». «Шах і мат, Їммі Дарлінґу».