Музей покинутих секретів [з малюнками]

Не з того кінця я зайшла. Мій розрахунок був — отримавши на руки Геліну справу (я собі її теж чомусь уявляла пухлою папкою з поворозочками!), вгледіти, нарешті, чітко й ясно задокументований, з іменами й прізвищами всіх учасників (авжеж пак!), фактографічний кістяк її смерти, — той, що за нього зачепившись, можна вже без проблем змонтувати з моїх матеріалів (Вадим їх таки в каналу забрав!) і показати не екрані, як вивернути назверх, цілу «сторі», як я її знаю, — знаю й без есбеушних архівів, ізсередини, навпомацки, своїм власним життям — Артемовим підвалом із хитким столиком,

Адькою, Владою, коханням, снами, тим самим сліпим і безпомильним методом, яким знаю й правду про смерть свого батька, та тільки ж, яким би не було певним таке знаття-для-себе, для того, щоб стати знанням для всіх, воно має жорстко кріпитись до загальнозвісного — до дат і імен: коли вийшла заміж, хто він був, той чоловік, із яким вони поруч стоять на фото, — безперечна подружня пара! — і, найголовніше, — як відбулася та зрада, що на неї бідолашний Адька цілу ніч був полював уві сні: як вона виглядала з кабінетів МҐБ, де розроблялись операції, велися протоколи допитів — і підшивалися (мусили!) в чиюсь незнайдену папку з написом «Агентурное (здається, так?) дело». Без такої фактичної сторони — хай усього п'яти відсотків від загального матеріалу, але конче потрібних, як дріжджі в тісті, — Гелина «сторі» не зможе стати повноцінним документом, а так і лишиться — історією того, хто оповідає. Моєю власною історією — недолугим авторським кіном.

А «від себе» я монтувати не можу: я не виверну назверх свого життя, не зроблю з нього «кіна на винос». Не покажу, як Геля мене покликала, щоб я розповіла про її смерть: як перекинула її мені зі своєї фотографії, наче кульову блискавку, — білим спалахом, вибухом сотень прожекторів у мить випадкового оргазму в незручній позі, на хисткому столику, в підвалі одного академічного інституту, — під'єднала до мене своє життя, мов обірваний дріт, і, як вправна радистка, зачистила клеми. Я не вмонтую в фільм Адьчиних снів — ані навіть того останнього, котрий ми снили з ним разом (хоч я й сказала Павлу Івановичу зринуле в тому сні ім'я крайнього справа — Михайло, — не зраджуючи, зрозуміло, джерела, — але то вже був з мого боку жест чистої безнадії: ім'я без прізвища нічого не дасть для пошуку і в британських архівах, не то в наших!..). Я знаю, що добута мною історія любови й смерти Олени Довганівни правдива, бо запорукою тому моє власне життя, — але його до справи не підшиєш. Без кількох доконечних документальних доказів, що їх, нікуди не дінешся, здатна забезпечити мені тільки та держава, проти якої Олена Довган воювала, її «сторі» нічим, для стороннього ока, не різнитиметься од того «кіна», що його колись моя мама, після бесід із Павлом Івановичем, крутила собі в уяві перед сном, щоб не збожеволіти. Факти, факти, пані Гощинська. Будьте ласкаві, факти на монтажний стіл. Імена, паролі, явки, все, як належить…