Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Зубний лікар Борман, отой, що живе на Бадштрасе… Що? Ви його не знаєте?
— Скажіть на милість, щоб зубний лікар мав прізвище Борман! — зауважив доктор Гаген, хитаючи головою. — Ха-ха-ха, нічого не вдієш — nomen est omen[43]. Ну, то що там з ним трапилося?
— Його уколошкали, вбили, замордували, жахливо, еге ж? І злочинці начебто в його квартирі набрали повні мішки зливків золота із штемпелем рейхсбанку!
— Які дурниці! Зливки золота! Адже все золото заграбастали росіяни! Де тут візьмуться золоті зливки?
— Бернгардт має рацію, у нас, напевно, більш не знайдеш жодного зливка золота. Воєнні трофеї, репарації.
А ось бас Шнайдерайта:
— …які навіть найменшою мірою не відшкодовують нечу-ваних збитків, завданих Радянському Союзу війною…
Фрау Томас вражена до глибини душі:
— Але ж там були-таки золоті зливки, моя сестра чула це від старого Тіле, що живе по сусідству з братом зубного лікаря!
— Ну, гаразд, нехай буде золото. Бажаю усім смачного!
Сьогодні був голодний обід — один суп із сухих овочів, заправлений тертою картоплею. Доктор Бернгард аж здригається:
— Гидкіше за пійло для худоби! З усього видно, що він не голодує, адже, кажуть, у нього тридцять кроликів…
— У Крейцнаху ми були б щасливі, коли б мали принаймні отаке гидке пійло!
Шнайдерайт схвально хитає головою, та я не надаю анінайменшого значення тому, що він погоджується зі мною!
— Ви, певно, гадаєте, що росіяни обжирались, чи не так?
«Але з цього вже радіє Бернгард, що не скажеш, хтось тут завжди радіє, найкраще — тримати язик за зубами. Гримотить бас Шнайдерайта, він немов доповідь виголошує, але ж це йому не барак».
— …фашисти спустошили всі поля…
«Так, ніби про це ніхто без нього не знає.— Дві ложки жареної картоплі. Бас замовкає.— Ти тільки поглянь, як він їсть! Тарілка в лівій, ніж у правій, і їсть просто з ножа! По чашці чаю, завареного листям ожини, потім кожен виймає сигарету або люльку. Мюллер ще не вимовив ані слова. В губах у нього погаслий недопалок сигари, він робить знак фрейлейн Герлах: візьміть, мовляв, стенограмний блокнот! І олівці її кожного дня чимдалі коротшають. Тепер треба тікати звідси».
— Чи не будете ви ласкаві піти звідси?
«Що? До кого це він?»
— Молодий чоловіче! — звертається Бернгард до Шнайдерайта. — Чи не будете ви ласкаві піти звідси? Ми маємо обсудити одну з внутрішніх справ, яка вас не стосується!
«Тепер зрозуміло… Цікаво, що буде далі?» Ось Мюллер дивиться на Бернгарда, потім відводить погляд і зовсім спокійно каже:
— Товариш Шнайдерайт — голова виробничої ради і як представник від робітництва надалі братиме участь у всіх наших нарадах.
«Коротко і ясно!»
— Ви гадаєте?
«Отже, Бернгард не зовсім погоджується з Мюллером!»
— Вам, можливо, й потрібна допомога. Що ж до мене особисто, то мені не потрібна ніяка виробнича рада, мені взагалі нічиїх порад не потрібно, я сам собі зараджу, нехай уже хтось інший слухає поради з Москви.
— Припиніть, зрештою, верзти дурниці! — сердиться батько.
— Дурниці? Панове, адже після цього сюди може припертися кочегар, швейцар і, зрештою, перша-ліпша прибиральниця громадської вбиральні!
«Сильно сказано! Тепер він зайшов далеченько! Шнайде-райтові, певна річ, це не зашкодить — бач, як умостився поряд з Гундель, аж дивитися гидко!»
— Панове! Далі вже нікуди! — Виразний жест великим пальцем через плече в бік дверей. — Юначе, те, про що ми тут радимось і що вирішуємо, вас нітрохи не торкається, отже, або ви якнайшвидше підете звідси, або…
— Або? — Шнайдерайт твердо вирішив залишитися, це видно з виразу його обличчя.
— Або піду я.
«Хай йому дідько! Бернгард справді не жартує». Він підводиться, застібає свою непромокальну куртку.
— Вирішуйте, панове, але спершу добре поміркуйте про те, хто вам потрібніший: я чи цей товариш.
Тиша. Всі проти Бернгарда.
«Ні, тепер він не поступиться, цікаво, хто ж виявиться сильнішим. Гундель вхопила Шнайдерайта за руку, наче хотіла оборонити його… Невже стілець поряд з Гундель не звільниться?! Треба підтримати Бернгарда, кивнути підбадьорливо, схвально. Ага, помітив!»
Але тут втручається Мюллер. Він підморгує Шнайдерайту, задумливо проводить рукою по підборіддю і абсолютно спокійно каже:
— Нам буде важко без вас, пане доктор Бернгард, та якщо ви тільки-но говорили серйозно, ми з жалем змушені розпрощатися з вами.
43
Кожне ім’я говорить саме за себе (лат.).