У череві дракона

Раптом помітила: на Василевій сорочці чорна пляма з’явилася. Ой, лихо! Зовсім забула, що мені також помитися треба. Дістала другу сорочку, вибігла до Павла. На грудях у нього також пляма від моєї щоки.

— Стривайте, Павле… Яка ж я недотепа!

Хотіла знов його над ночвами прихилити, щоб груди вимив, а він регоче:

— Е-е, ні! Я цю печатку збережу. Ви її поставили, вам і змивати.

— Нахиліться, змию.

— Не дам. У Семенівці змиєте.

Тепер мене сміх розібрав.

— Довго ждати доведеться.

— А ви не баріться, Софіє Кирилівно. Пам’ятайте, що людина страждає.

Так він і не вимив моєї сажі. Вдягнув сорочку Василеву, підняв руки догори — рукави були короткі. Він, мабуть, думав, що то Сергієва, — стояв біля стовпа під ліхтарем і тихо сміявся в небо нічне. Я мовчала, не до сміху було — то ж Василева! Ніби мертва річ, а так вона душу мою сколихнула, що знову сльози виступили. Мовби під яблунею Василь з’явився — хитається на милиці своїй, дивиться то на Павла, то на мене і питає лагідно: «Невже тобі, Соню, темні кутки не набридли?..»

Тим часом Надійка ліжко склала, чистою білизною застелила.

— Це я для гостя. Натомилась людина… — Ніби зміркувавши щось, зашарілась одразу й півголосом прошепотіла: — А може, дві подушки класти?..

Я так на неї глипнула, що вона зіщулилась, як мишка, й почала вибачатися. А мене те ще більше дражнило — хоча б уже не вибачалася!

Павло зайшов у хату, а ми з Надійкою вимились і приготували вечерю. В неї це швидко виходить — не встигла я озирнутися, як на столі з’явився оселедець, залитий олією та кружальцями цибулі обкладений. І картопля, звичайно, вона виявляється, вже готова на газовій плитці стояла. І чарки. І те, що в них людьми наливається…

— Щоб ліс більше не горів, — підняла чарку Надійка. — А людям щоб тепло було…

Очі в неї лукаво звужені — розуміє Надійка, що не може випадковий чоловік у моїй хаті ночувати. Вони з Павлом швиденько познайомились — вже розмовляли так, ніби родичами були. І хоч невесело їй, та вміє Надійка лихо своє від людей ховати. Якась вона інша зараз — мовби сонячний зайчик упав на її обличчя. Вперше я помітила, що Надійка вродлива. І така ж молода! Дитина, та й годі.

— Може, й справді в лісництво найнятися? — жартував Павло. — Добре мені з вами.

— А чого ж? — щебетала Надійка. — Ми з Софією Кирилівною вам кілки допоможемо стругати.

— Кілки?..

— Молодняк проріджують — треба, щоб добро не пропадало. Продають людям на тини. Законно… А часом і на чарку перепаде. Або на сигарети.

— Скільки того молодняку лишилося? — вставила я до їхньої розмови. — Не було в нас такої пожежі.

— Стиляги, — резюмувала Надійка своєю звичною лайкою. — Хіба тепер їх знайдеш?.. Сам ніхто не прийде. Тільки мій… А якби не пішов, то й не любила б.

— За Якова, — піднесла я чарку, щоб своєчасно її смуток погамувати. — Таких, як він… Таких, Надійко, довіку люблять.