Велика рiдня

– Не знаю, товаришу капiтане… Пустiть розвiдати.

– Тебе? їдь, Михаиле! Бери мою «емку». Тiльки стережись. Бо знаєш – дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий… Звиклися.

– Спасибi, товаришу капiтане! – легко вискакує з землянки; зачепивши лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини.

Коли влягається перша хвиля радостi, знову з тривогою починає думати про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого обличчя, звички товариша, його строгий усмiх i щирий сердечний голос.

Машина вискакує на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни, пiдiймаючи попелястi султани землi.

– На лiсову дорогу завертай!

Авто коливається мiж сонними деревами, поки не осiдає у вузеньку, глибоко врiзану в землю дорогу Мерехтить на землi сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами помiж розiмлiлим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягує свiжi рани; духмяними розпареними струмками вiє невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова гадюка. Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась, але переднє колесо з розгону налетiло на неї, i розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибоїну.

Десь осторонь гуркоче вибух мiни; через голову, шелестячи, пролiтає свiй снаряд, а сонце розсiває жмурки i по стовбурах високих дерев, i по густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють то квiтами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька розчавлених ягiд до болю нагадують згустки живої кровi. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть.

Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефiле, i Созiнов, вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла помiж болотом та яром.

Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом на грудях стоїть боєць.

– Кiрєєв! – –пiзнає командир бiйця, – Де лейтенант Тур? Вiтер вiйнув чубом бiйця, розсипав чорний волос по широкому чолi, але навiть не ворухнувся воїн, прикипiвши до де рева в останнiй вартi…

Лежали нерухомi бiйцi, лежали покалiченi шматки тiла, розверженi гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки, понад болотом втиснулись вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодної живої людини.

– Туре, брате Type, – нахилився Созiнов над шинеллю лейтенанта i притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко замерехтiло свiтло.

– Вибула третя батарея. Натиск стримала, – пiдiйшов до командира шофер Данильченко.

– Натиск стримала, – механiчно повторив. – Бо Тур нею командував. Радянський командир. – Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль i довго не випускав з-пiд важкої лапи на-томленого боями i походами командира.

«Як зразу побiлiв чоловiк, – похитав головою шофер. – Наче за найближчою рiднею запечалився». – I задумавсь, пригадуючи свою рiдню, сiм'ю i дiтей в невеличкому українському селi, що вже теж, певне, пiдминалось копитами вiйни.