Господиня

— Що ти там казала про те, що Ванда любить тебе, і Джеймі, і Джареда… і мене…

— А що таке?

— Гадаєш, вона справді мене кохає — чи просто відповідала на моє почуття? Щоб я почувався щасливим?

Іян розуміє Ванду. Знає її найкраще за всіх, окрім мене.

Я вагаюся.

— Я питаю, адже, коли вона прокинеться, не хочу їй нав’язуватися, — хвильку Іян чекає на мою відповідь, та оскільки я мовчу, провадить: — Не бійся вразити мої почуття. Я хочу знати правду.

— За твої почуття я не турбуюся. Просто шукаю влучні слова. Останній рік я була… не зовсім людина, отож добре розумію Ванду. А от чи зрозумієш ти…

— Спробуй пояснити.

— Її почуття міцне. Те, що вона до тебе відчуває… Вона любить світ, але не хотіла нікуди звідси летіти саме через тебе. Ти для неї — якір. Все життя вона була Вандрівницею, а ти прив’язав її до Землі.

Іян зітхає. Коли ж нарешті заговорює, в голосі його вперше — цілковите умиротворення:

— Тоді все гаразд.

— Так.

Пауза. Нарешті Іян каже:

— Не поспішай.

— Ти про що?

Ми вже завернули за ріг — попереду видно світло лікарні. У мене сверблять долоні — так хочеться взяти в руки кріоконтейнер із Вандою. Переконатися, що він не зник.

— Коли шукатимеш тіло. Не квапся. Знайди тіло, в якому Ванда буде щасливою. Я почекаю.

Я зводжу на Іяна погляд. Зазираю йому в обличчя. Воно спокійне.

— А ти хіба не братимеш участі? — здивовано питаю я. Адже я завжди вважала, що без Іяна не обійдеться. Уявляла, як вони із Джаредом ідуть обабіч мене — точно як під час останньої вилазки.

Іян хитає головою. Ми вже підійшли до широкого отвору — входу в лікарню.

— Мені насправді байдуже. Ти краще знаєш, чого хоче Ванда. А я ліпше лишуся тут, із нею.

Мені трішки прикро, що Іян не хоче приєднатися до мене, що йому краще з Вандою, і я не певна, кого ревную — його чи її.

Ми робимо крок до світла — і ось він, Джаред, спирається на бильце ліжка, де стоїть контейнер Ванди, а на обличчі написана невинна цікавість. Іян підходить просто до Ванди. Джаред обережно відступає з дороги. З півтемряви за ним порожніми очима спостерігає Кайл. Док іще не прокинувся.

Неймовірно обережно Іян підносить контейнер. Видихає затамоване повітря — з полегшенням, з сумом, із надією.

— Дякую, — киває він Джареду, але очей від контейнера не відриває.

— Я їй заборгував, — відгукується Джаред.

А тоді переводить погляд на мене, і його брова питально повзе вгору.

Я глибоко вдихаю і роблю до нього крок. «Так», — каже йому моя усмішка. Так, тепер я можу насолоджуватися власним щастям. Так, я кохаю тебе. Так.

Огортаю його однією рукою за пояс, а другою крадькома погладжую теплу скриньку в Іянових руках.

Я знову сильна. Ми все вирішимо. Скоро.