У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Базене, на Бога, я не проти не лише лазити з вами по вен-сенських ровах, але навіть махнути до Таренту. Отож-бо, мій любий Шарлю, я саме хотіла вам про це сказати, коли ви згадали святого Юрія Венецького. Ми саме виношували з Базеном намір пожити навесні в Італії та Сицилії. Якби ви подалися з нами, ми б вас просто ущасливили! Не кажу вже про те, яке нам приємне було б ваше товариство, але ви скільки розповіли мені про пам’ятки підбою норманського, про сліди старожитности, — уявляєте, яка плідна була б відбута з вами подорож! Гадаю, навіть Базен, та що я кажу, навіть Жільбер і той мав би з того пожиток, бо я відчуваю, що мене зацікавили б навіть претензії на корону Неаполя та інша така тяганина, якби ви про це розповіли в старезних романських церквах чи в ластів’яних гніздах, завислих над морем, як на картинах усіляких мазюкал. Але .киньмо оком на ваші знімки. Розгорніть їх, — сказала дукиня лакеєві.

— Оріано, тільки не зараз! Подивитеся завтра, — заблагав дук, який показував уже мені знаками, як його нажахали ці здоровецькі світлини.

— А мені кортить разом із Шарлем, — сказала дукиня з усмішкою, де таїлися дика хтивість і тонкий психологічний розрахунок, бо, прагнучи примилитися до Сванна, вона так мовила про втіху, яку їй дадуть знімки, як міг би мовити хворий про втіху, з якою він з’їв би помаранчу, або так, ніби вона витівала витівки з приятелями і водночас пояснювала своєму біографові про свої гідні відзначення смаки.

— Він прийде до вас спеціяльно, — заявив дук потому, як дружина йому поступилася. — Роздивляйтеся хоч три години, якщо вам це так до вподоби, — вів далі він іронічно. — А де ж ви сії цяцьки порозвішуєте?

— У моїй опочивальні, я хочу, аби вони завжди були в мене перед очима.

— Гаразд! Якщо вони висітимуть у вас у спальні, маю надію, що я ніколи їх не побачу, — мовив дук, забувши, що мимоволі зраджує, що він солом’яний парубок.

— Тільки, прошу, обережно, — звернулася дукиня до служника (вона так ревно його остерігала, підсипаючись до Сванна). — Дивіться пакета не пожмакайте.

— Як ми шануємо навіть пакет! — шепнув мені дук, здіймаючи руки до неба. — Знаєте, Сванне, —■ додав він, — я ж бо душа прозаїчна, найбільше мене вражає те, що у вас знайшлося таке конвертисько. Де ви його доп’яли?

— У крамниці фотогравюр, там часто послуговуються великими пакетами. Які ж бо з них хамлюги! Надписують: «Дукині Ґермантській» без «Її ясновельможності».