Необхідні речі

«О Боже», – подумав Генрі Пейтон. Він послабив краватку, розстебнув комірець і знову натиснув кнопку передачі.

– Підтверджую ваше повідомлення, лікарю Ван Еллене, але дідько б мене вхопив, якщо я його розумію. Прийом.

– Токсин, найпевніше, містився в кулях пістолета, з якого його підстрелили. Інфекція розповсюджується спочатку повільно, а тоді прискорюється. У нас дві чіткі віялоподібні точки проникнення – рана на щоці і в грудях. Дуже важливо, щоб…

Трісь хрясь шшшш.

– …зараз? Десять-чотири?

– Повторіть, лікарю Ван Еллене. – Генрі благав Бога, щоб чоловік просто взяв слухавку. – Будь ласка, повторіть, прийом.

– У кого той пістолет? – заверещав Ван Еллен. – Десять-чотири!

– У Девіда Фрідмена. З відділу балістики. Він повіз його в Оґасту. Прийом.

– Він його спочатку розрядив, десять-чотири?

– Так. Це стандартна процедура. Прийом.

– Це револьвер чи самозарядний пістолет, лейтенанте Пейтон? Зараз це найважливіше. Десять-чотири.

– Самозарядний. Прийом.

– А гільзу він діставав? Десять-чотири.

– Він це зробить в Оґасті. – Пейтон важко опустився в диспетчерське крісло. Раптом йому захотілося добряче посрати. – Десять-чотири.

– Ні! Ні, не можна! Не можна цього робити – як чути?

– Чути добре, – відповів Генрі. – Я залишу для нього сповіщення в балістичній лабораторії, щоб він лишив ті довбані кулі в довбаному магазині, доки ми не розібралися з цим новим триндецем.

Він відчув дитяче задоволення від того, що ця розмова проходить повітрям… і замислився, скільки репортерів відстежують її своїми «беркетами».

– Послухайте, лікарю Ван Еллене, не варто обговорювати це по рації. Десять-чотири.

– Не зважайте на піар, – жорстко відрізав Ван Еллен. – Ми говоримо про людське життя, лейтенанте Пейтон. Я намагався зв’язатися з вами телефоном, але не вдалося. Накажіть своєму Фрідменові уважно перевірити, чи нема в нього на долонях подряпин, тріщинок, навіть задирок. Якщо хоч якась ранка на шкірі є, йому негайно потрібно в найближчу лікарню. Я ніяк не можу дізнатися, чи ця погань лише на кулях, чи й на магазині. І з нею взагалі не можна ризикувати, навіть трішки. Ця речовина смертельна. Десять-чотири?

– Підтверджую, – почув свій голос Генрі. Він раптом усвідомив, що йому хочеться бути де завгодно, аби лише не тут. Але оскільки він таки тут, йому хотілося, щоб поруч був Алан Пенґборн. З часу приїзду в Касл-Рок він дедалі більше почувався ніби Братик Кролик, що прилип до Смоляного Опудала. – Що це таке? Прийом?

– Поки не знаємо. Не кураре, бо до самого кінця не було паралічу. А ще кураре відносно безболісна, а містер Бофорт добряче намучився. Усе, що ми наразі знаємо, – це те, що почала діяти вона повільно, а під кінець перла, як товарняк. Десять-чотири.

– І це все? Десять-чотири.

– Господи Боже, – рубнув Рей Ван Еллен. – Вам мало? Десять-чотири.