Яр [uk]

Про Йовхимову лекцію незабаром загомонів увесь район. А секретар райпарткому ще довго знущався з нього й щоразу під'юджував:

— То як там розвивається капіталізм?

Однак господарник удався з Йовхима таки не поганий, і його тридцятого року призначили головою одного з пруських колгоспів. Артіль імені Калініна була в районі не на останньому місці, виходила навіть і в передові, та на початку 1937 року, у часи розгулу сталінського фашизму, раптом хтось пригадав, що Йовхим Дереза перебував спершу в партії есерів. Повернувся Йовхим рівно через чотири літа — навесні 1941-го, і доки його поновлювали в партії, доки підшукували роботу, почалася війна.

За два тижні до вступу німців у Яр Йовхима відвідав товариш із області. Вони просиділи цілий вечір, замкнувшись од усього світу. Наступного ранку товариш поїхав, а Йовхим Панасович Дереза лишився — секретарем підпільного райкому партії.

Негайно, як тільки німці налаштували роботу в майстернях, він попросився туди механіком. Йовхим уже був не той, руки попервах не дуже вправно пригадували давно забуті навички, та й силу їхню висотала чотирирічна каторга, проте дядько Йовхим намагався не показувати цього перед іншими, особливо — перед бригадиром-німцем Краузе.

Німці відразу ж зацікавилися механіком, поліція теж, бо він був непересічною людиною в Ярі, та документи в Йовхима виявилися добрі: був комуністом і головою колгоспу, зате ж виключений з партії й чотири роки пробув на сталінській каторзі (про свою реабілітацію й поновлення в партії знав у цілому районі тільки він сам).

Ці документи відігравали в його житті неабияку роль і не раз та й не двічі виручали його з біди. Під час однієї аварії, коли експертиза виявила на вагонах старі, попсовані підшипники, замість новеньких, щойно поставлених, — Йовхима протримали в підвалах комендатури півтора дня, усього півтора, і випустили, навіть вибачилися. По тому запропонували місце керівника в громадському господарстві — такі спеціалісти не мусять лишатися у затінку, — проте, Йовхим, пославшись на підірване на каторзі здоров'я, відмовився. Йому доконче треба було втриматись на станції, так наказали «згори».

Антона Яголу дядько Йовхим знав змалечку — Антонів батько Іван Ягола був сільським активістом, а певний час навіть головою комнезаму. Антона дядько Йовхим завербував до своєї групи майже зразу після його повернення з полону — через Антонового друга Грицька Галабурду, який теж працював на станції. Пізніше налаштував контакти й із партизанами Кузьми Крутя. Круть кликав і його до себе — в лісі таки ж безпечніше, та Йовхим мусив сидіти там, звідки краще видно події, принаймні поки можна.

Ця думка виявилася слушною. Коли партизанський загін було розгромлено, а самого Крутя посаджено до концтабору, підпілля не лишилося без керівника. І хоч потім Крутеві пощастило втекти з табору й організувати ще більший загін, дядько Йовхим зостався на своєму місці.

Мешкав він у старій батьківській хаті вдвох із дружиною, їхній єдиний син ще в червні сорок першого пішов на фронт, а на початку липня Йовхим отримав жалобне повідомлення: «Ваш сын... смертью храбрых...» Звістка ще дужче похитнула й так підірване здоров'я Йовхима, і він довго не міг отямитися. Та комуніст мусив стояти на варті. І довелося замкнути біль у власному серці.