Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
Що, не вірите?
Ось це дівча, що на таблиці креслить кути, хіба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив із автомата її, Насті Хмурої, родичів? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителі хвалять за відмінні оцінки, напевно знає, що і його тато був у бандерівцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руці жінка, яка дибає навстріч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синові, який вночі після довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрімали у своїх засідках, до маминої хати. А ось цей статечний дідуган Тимко Черешнівський, який схилився на ворота, хіба не стріляє в неї білими очима, немов цілиться з карабіна… цілиться і вбиває. А ось молодичка, яка босоніж чимчикує з поля, навмисне вітається по-старорежимному, «Славайсу», так, навмисне, щоб мені допекти, щоб підкреслити: хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння… в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.
Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі… жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.
І куди вона йшла?
І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.
Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.
Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі… поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
Весна ще повер…
Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене… позирк був, ну… немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.
Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.
Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила — внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.