Звіяні вітром. Кн. 2

Вона вибігла з дому без капелюшка, у руці й досі стискаючи серветку, і хода її була така прудка, що Мамка ледве встигала за нею своїми старечими ногами. Ввійшовши до холу в будинку Скарлет, вона лише кивнула рідні, що зібралася в бібліотеці — переполоханій міс Дріботуп, статечній місіс Батлер, Віллові й Сьюлін — і хутко подалася нагору, а ззаду захекано дибуляла Мамка. Там на мить Мелані пристала — чи не заглянути до кімнати Скарлет, але Мамка прошепотіла їй:

— Ні, мем, не треба.

Далі Мелані пройшла вже вільнішою ходою і зупинилася біля кімнати Рета. На хвилинку вона завмерла, так наче подумала: може, майнути навтіки? А тоді, взявши себе в руки, як молоденький солдатик перед боєм, постукала в двері й тихо гукнула:

— Будь ласка, впустіть мене, капітане Батлер. Це місіс Вілкс. Я хочу побачити Гарні.

Двері враз прочинилися, і Мамка, що відступила в сутінь коридора, побачила величезну й темну Ретову постать на тлі яскравого світла свічок. Рет похитувався на ногах, і Мамці чути було, як від нього тхне горілкою. Він якусь мить дивився на Меллі, а потім, узявши її під руку, втягнув до кімнати й замкнув двері.

Мамка обережно підступила до дверей і втомлено сіла на стілець, що стояв там поруч,— занадто маленький, як на її огрядне тіло. Сиділа вона безрушно, мовчки плакала й молилася. І тільки вряди-годи підносила поділ спідниці й витирала очі. Але слів з кімнати, хоч як вона напружувала слух, не могла розчути — там усе зливалося в глухий уривчастий шемріт.

За якусь нескінченно довгу часину двері з рипом відчинилися і показалось обличчя Меллі, бліде й стягнене.

— Принеси кавника з кавою, швиденько, і кілька сандвічів.

Коли нечистий підганяв Мамку, вона могла рухатися жваво, мов шістнадцятилітка, а це ще ж їй страшенно кортіло заглянути до Ретової кімнати, тож вона впоралася й зовсім швидко. Але надія її не здійснилась, бо Меллі відхилила двері лише настільки, щоб можна було забрати тацю з кавою. І, попри все прислухання, Мамка нічого не розчула з кімнати, крім подзенькування срібла й порцеляни та приглушеного голосу Мелані. А потім вона почула, як рипнуло ліжко під важким тілом і за хвильку — як упали чоботи на підлогу. Ще трохи згодом на порозі з’явилася Мелані, але Мамка, хоч як силувалася, не змогла навіть зазирнути до кімнати. Мелані виглядала втомленою, і на віях у неї блищали сльози, однак обличчя її знову було погідне.

— Піди скажи міс Скарлет, що капітан Батлер згоден, щоб похорон відбувся завтра вранці,— прошепотіла вона.

— Дяка Богові! — скрикнула Мамка.— І як це...

— Не говори так голосно. Він тільки-но ліг. І скажеш міс Скарлет, що я буду тут усю ніч, тож принеси мені, Мамко, трохи кави. Сюди принеси.

— У цю кімнату?

— Так. Я обіцяла капітанові Батлеру, що як він ляже спати, сидітиму біля неї всю ніч. А тепер іди скажи міс Скарлет, нехай заспокоїться.

Мамка рушила коридором на друге крило будинку, підлога порипувала від її ваги, а серце радісно виспівувало: «Алілуйя! Алілуйя!» Коло дверей Скарлет вона затрималася на хвильку, душа її розривалася між вдячністю Богові й допитливістю.