Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Хто тебе, доню, навчив так говорити? – зразу майнула догадка, що Софiя розмовляла з дочкою.
– Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька… А скiльки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умiєш, а нам рiдко-рiдко спiвав.
Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв, що не зумiв прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав. I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обiймiв Катерини:
– Так, дочко, твоєму батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки ти не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько робив буденну роботу, робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. I твiй батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Вiн гнав у шию ледарiв, п'яниць, дряпiжок, прихованих ворогiв; непокоївся серцем за новi зеленi паростки. Часом i помилявся, а робив багато, як совiсть пiдказувала йому… Ти мене розумiєш? – раптом подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi.
– Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було.
– Повернуся з вiйни – бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю.
З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи, а потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його.
– I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо… Мати нам що не почне говорити, а тебе i спом'яне.
Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його.
– Що ж, жiнко, – промовив, сiдаючи за стiл, – вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого вiку, – схилився над нею, цiлуючи невеликi уста.
– Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! – обвила його шию мiцними руками, i очi, обличчя засяяли в неї такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на неї.
– А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб все тобi було, чого сама собi бажаєш.
I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали дiти, з дiйницею увiйшла баба Орина.
Так, – думав Григорiй, – як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох – удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула в ньому душi.
Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софiя лежала на правiй руцi чоловiка, перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок застав її, коли треба було будити Григорiя в похiд.
V
Ревiли дороги.
Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi стовбури пилу, i вiн осiдав на закуренi обличчя червоноармiйцiв, на обважнiлi хлiба, на покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд хмари вилiтало кiлька самольотiв; вiд них, блискучо коливаючись, вiдривались продовгувастi бомби, i земля, ахкаючи, пiдiймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорiлi залiзнi кiстяки, а невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч iшли порожнi машини за боєприпасами. Часом вискакували – з пораненими, в очi кидались шкарубкi рудi плями на бiлизнi та бинтах.
Дуже непокоїлося серце в Григорiя. Найбiльш гнiтило не наближення фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як буде воювати.
Оте «як», нерозгадане, важке, давило тягарем, навiть часом зупиняло подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься – битися буде не гiрше за iнших. Бомбардування не лякало його; не лякав i обстрiл з кулеметiв – лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в якому i зараз сновигали кощавi злобнi «мессери». Але як вiн вперше стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом, що схотiв затиснути очi всьому свiту?
Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк.
Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивiзiону. Петляючи лiсом, помiж щiлинами i дзотами, прислухаючись до трiскотнi мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй третьої батареї. Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка найцiкавiшi подiї його життя i погляди на вiйну.
– Чоловiк тодi правильний, коли своє мiсце знаходить на землi. Дивись, iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка – машини всякi. Люблю їх, як душу. Привозять тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклi, вилаєшся не раз, а потiм i любуєшся – пiшла твоя машина на люди, як молодиця на весiлля, тiльки покручує собi, – i Федоренко добавив таке порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу.