Перспективи Української Революції

Питання третьої світової війни автоматично виринуло з результату попередньої війни, з нового укладу протиставних собі тенденцій і сил. І стоїть це питання відкритим ось уже дванадцятий рік. Розвиток міжнародніх взаємин і подій за той час не наблизив його до розв'язки — позитивної чи негативної — ні на один сантиметр. А та розв'язка наприкінці минулої війни лежала на віддалі простягненого рамени.

Якщо політика західніх потуг розвивалася б була згідно з законами простої логіки, — а ця лінія покривалася з лінією сподівань поневолених Москвою народів, — то вони повинні були шукати вирішальної розправи з СССР зараз по розгромленні Німеччини. Життєві інтереси західніх держав нарівні з інтересами поневолених народів вимагали розгромлення, а принаймні погамування московсько-большецького загарбництва. Умови для цього були неповторно сприятливі: мілітарна машина Заходу була в повному русі, під зброєю були мільйони досвідчених вояків, тоді як совєтська армія, не зважаючи на свою численність, була до краю вичерпана та позбавлена найнеобхідніших боєприпасів. На добавок Захід у большевицькому запіллі міг розраховувати на підтримку розбурханих національно-визвольних рухів, зокрема тих народів, які були в союзі з Заходом і з того титулу мали повне право чекати від нього допомоги.

Одначе політика Заходу пішла проти здорового глузду, далеко поминаючи інтереси не тільки поневолених народів, але й свої власні. І, очевидна річ, у процесі альянтсько-московського братання після війни поневолені Москвою народи перестали орієнтуватися на війну Заходу проти СССР. Ясним стало, що в ім'я сумнівного миру західні потуги свідомо відписали большевикам цілу низку народів Східньої та Центральної Европи, в тому й недавніх спільників проти Німеччини. Правда, в політичних деклараціях західніх урядів усе ще було видно зацікавленість положенням цих народів, а навіть бажання їм допомогти. Але західня прихильність ніколи не наблизилася (тим більше не переступила) до лінії загрози конфлікту з Москвою, воєнного, а навіть дипломатичного. А без конфлікту з большевиками допомога поневоленим народам практично була неможлива.

Більш того, повоєнний розвиток міжнародніх відносин виявив, що західнім потугам бракує волі й рішучости навіть для того, щоб, ставляючи греблю перед розростанням большевизму, забезпечити свої власні інтереси.

Час же проминав не конче корисно для Заходу. В початковий період по війні кількісна перевага совєтських дивізій була не тільки зрівноважена, але й перевершена значною технічно-матеріяльною перевагою воєнної машини західніх потуг. І коли ці потуги своєю перевагою не покористувалися (не конче для війни, а, власне, для уникнення війни відповідною пресією на Москву), то тим гірше для них. З ходом часу відношення сил почало змінятися в користь СССР, і саме тоді почалися балачки про можливість нової війни. Західні держави великою мірою здемобілізували не тільки свої армії, але й воєнну продукцію, переставивши свою індустрію на продукцію мирну. Зовсім протилежно вчинила Москва, де розвиток господарства і, зокрема, індустрії по лінії підготовки до війни йшов увесь час перед тим і де натиск на озброєння ще збільшився. Властивої демобілізації СССР не провів ніколи. Були здійснені тільки певні перегрупування, реорганізація й переозброєння, розреклямовані назовні як частина роззброєння. Мирний час большевики використали для внутрішнього впорядкування, і в програмі того впорядкування — здушення всякого роду «ворогів народу», а насамперед революційно-визвольних рухів поневолених народів. В обличчі змасованих військово-політичних акцій, власних великих утрат, при стабілізації міжнароднього становища на довший час, поневолені народи мусіли припинити війну повстанськими арміями та обмежитися на підпільній дії.