Музей покинутих секретів

— Знаєш, що я справді хотів би мати? — Каже Адріян. — Яку крамничку? — він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. — Не салон — салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, — від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! — він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. — Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною — щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.

— Магазин «Утопія», ні?

— Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.

— І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.

— Нема питань. Уже замовляю.

— Класна гра.

— Це не гра. Ти ж сама сказала — утопія. Так краще.

— Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.

— Я теж так думаю.

— І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag», тільки в тебе гоноровіше задумано.

— А бачиш.

— А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».

— А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?

— Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.

— Тобі подобається?

— Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…

— Це ті, що їх з авточохлів шиють?

— Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, — не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!

— Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.

— Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…

— Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки — і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.

— Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…

— А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.