![Музей покинутих секретів [з малюнками] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/6/8/3/muzej-pokinutih-sekretiv-z-malyunkami-download.jpg)
Музей покинутих секретів [з малюнками]
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів [з малюнками]». Краткое содержание книги:
У цю мить тій, котра не може не спостерігати за ними обома зі стіни крізь скалічене, запухле-заплиле постерами око своєї картини, має бути добре видно, що й Адріяна, й Дарину одночасно накриває коротким, як морг блискавки, спалахом дежавю: дивлячись, як Дарина, підхопивши сумочку, вискакує за двері, Адріян згадує точно таку саму недавню сцену в «Купідоні» — збіг вражаючий, як повтор у танці тієї самої фігури, майже rewind, але все-таки не rewind, — дещо змінилось, бо дещо завжди міняється, і висвітлені в нашій свідомості елементи «тоді» й «тепер», хоч і перегукуються між собою навзаєм, як у геометричному орнаменті, при всій позірній конґруентності все ж ніколи не бувають стовідсотково тотожні: цим разом, розуміє Адріян, йому не варт бігти за нею — вона справді зараз повернеться, вона сказала правду, вона в порядку…
Натомість Даринине дежавю приходить прямим продовженням іще несхололого, ще ширяючого їй у голові клаптями брудної піни вчорашнього торгу з Вадимом: у наївній спробі дядька з жінкою, вже припертих до стіни, все ще щось надкусити й сховати за щокою, вона впізнає той самий елемент поведінкової матриці, з яким зіткнулася напередодні, ту саму «депутатську програму» — з кожної мілини зніматися так, щоб затримати за собою контрольний пакет акцій, — і власне в цю мить, коли Вадим із Зозулястим подружжям склацуються їй у свідомості водно і друге передражнює першого, регіт, що був її опав, ущухає, мов нагла весняна злива, — мов анекдот, що робиться несмішним, як тільки його пояснити, — і вона, ще крутячи головою сама до себе за інерцією подивування: ну й ну, це ж треба таке!.. — шморгаючи носом, намацує в сумочці пачку паперових хустинок — і штовхає цнотливо сховані в закапелку білі пластикові двері, на яких гордо, мов начищена солдатська бляха, сяє пісяючий хлопчик…
В лазничці пахне потом і парфумами: заможний дім, збудований із дотриманням усіх міських стандартів. Із дзеркала над умивальником на Дарину дивиться жінка, яку вона десь бачила, але першої миті не впізнає: чи то клоунеса, чи леді Дракула. Ні, швидше актриса німого кіно, що вмивається в гримерці: зйомку скінчено, роль відіграно. (Та страшна красуня з укритим підшкірним вогнем, що один раз мелькнула з-під художнього гриму, більше не повториться, — та й нема кому її більше гримувати…) Туш розмазалась круг очей рясними, хижими чорними віялами, і все ще малопритомні, як п'яні з реготу очі на контрасті світять із цього ґротескового облямівку якоюсь чудною відстороненістю: мов задивлені в щось невидиме. Щось поза зоною досяжности.
Я тут не сама, штовхає Дарину раптовий здогад. А хто тут ще є? Хто зі мною?..
Вона відкручує воду й підставляє під крижаний струмінь обидві руки. Яке блаженство, яка це безмежна втіха — просто вода, навіть коли ось так біжить із крана… Жива вода, та сама, що тече в Дніпрі. Чи в них тут артезіанська?
Вона нахиляється й ловить струмінь губами, п'є, ковтає і п'є, як колись, вона бачила, примостившись пив із фонтана голуб: жадібно наставивши дзьоба, цілим тільцем святкуючи кожен ковток. Чи то був пес? Господи, скільки життя довкруги, — і, о Господи, що ж ми з ним робимо…
Підвівши голову, вона дивиться на жінку в дзеркалі — ревлонівська помада розмазалася круг рота, як після поцілунку, — як на пудрениці в жіночій сумочці, знайденій на місці катастрофи: була така картина, було таке фото, «Я щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що», — мокрі цівки стікають по підборіддю, зависаючи сталактитовим потом, ранені губи ворушаться, і Дарина всією шкірою чує власний шепіт:
— Я все зробила, як ти хотіла, Владусь. Все. Я заберу їх. А тепер іди.
— А годинника він мені таки продав! — хвалиться Адріян.
— Давай у правий ряд, — радить Дарина, зосереджена на дорозі: вона пустила його за кермо, бо тепер він у ліпшій од неї формі, проте сама не розслабляється, пильнує: одна голова добре, а дві краще, береженого Бог береже. — Якого годинника?