У череві дракона

Дивно він поводився цієї весни. Було, йдеш на роботу, а лелека пролетить над самісінькою головою, сяде на стежці, потім рушає тобі назустріч. І дивиться, дивиться просто у вічі, ніби вивчає, добра ти людина чи зла.

Лише тепер я від Сергія довідалася, що так він з усіма хуторянами тримався, аж доки нового місця для себе не визначив. Тоді почав переносити гніздо.

Надійка з Яковом допомогли йому, їх він також не боявся — просто в руки йшов. Закріпили хрестовину на стрісі, щоб вітер гніздо не зірвав. Намостили гілок, навіть цвяхами поприбивали. А решту самі лелеки довершували.

Все те сусіди розказали Сергієві. А мені, бач, ні слова. Гадали, мабуть, що лелека мене просто не цікавить.

Тепер і я почала нового мешканця своїм вважати. Подумки вибачалася перед ним: даруй мені, друже крилатий, оту неуважність. І за довіру спасибі. Ти не помилився — жодної шкоди на моєму подвір’ї не зазнаєш.

А Сергій дивився на нього так, мовби він Якову належав. То байдуже, що на нашій повітці живе — видно, птах зрозумів: від Макарихи добра йому не ждати.

Лелека був старий — може, він Сергія та Якова іще з їхнього дитинства пам’ятає.

— Невже справді цей птах характер людський розуміє? — інколи запитував Сергій.

Я також дивувалася: авжеж розуміє! Бо чого б йому обжите гніздо кидати?

Потім з’ясувалося, що нові господарі не для житла хату купили, а для дачі. Улітку високий паркан спорудили, стріху почали розбирати — видно, шифером крити будуть.

Але звідки ж лелеки про це довідались? Як вони їхні наміри розгадали? Коли вони повернулися з вирію, цього ще не було. Тільки й того, що нові люди на подвір’ї з’явилися.

Тепер, ідучи з роботи, я завжди задивляюся в небо. І радісно в мене на серці, коли високо-високо, під самісінькими хмарами, помічаю широко розкинуті крила. Наче й небо ріднішим зробилося: наш там літає!..

Якось лелека зустрів мене на болотці серед молодого березняку. Ми стояли й дивилися одне на одного. Очі в нього гострі, допитливі. Я подумала: яке це щастя, коли природа очима розумного птаха в душу твою зазирає й нічого небезпечного для себе не бачить! То, мабуть, найвища нагорода для людини.

Що й казати, я вже не тільки лелеку помічаю — до квітів почала уважніше додивлятися, навіть до найдрібніших. От, скажімо, чебрець — хіба ж не дивно він у нас росте? Треба Павлові показати — мабуть, і не впізнає. Степовий чебрець низенько по землі стелиться, а наш тягнеться догори. Кущик вирвеш — і то вже готовий букет, можна у вазу ставити: рясний та пахучий.

Тепер я не самотня — ось що світ для мене змінило!..

Повертаючись додому, зненацька потрапила на стежку, котра до цвинтаря виводить. Вийшла з лісу й одразу ж побачила Сергія: він фарбував ґратчасту загорожу на могилі. То була могила його матері.

Я зупинилася, не сміючи підійти, — серцем відчула, що зараз не слід йому заважати.