Війна і мир 3-4

У той час, як проїжджав маршал, полонені збились докупи, і П’єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще нинішнього ранку. Каратаєв у своїй шинелині сидів, спершись спиною на березу. В обличчі його, крім виразу вчорашнього радісного зворушення під час розповіді про безневинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.

Каратаєв дивився на П’єра своїми добрими круглими очима, затуманеними тепер сльозою, і, видно, кликав його до себе, хотів сказати щось. Але П’єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, наче не бачив його погляду, і поспішно відійшов.

Коли полонені знову рушили, П’єр оглянувся назад. Каратаєв сидів край дороги під березою; і два французи щось говорили над ним. П’єр не оглядався більш. Він ішов, накульгуючи, під гору.

Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувся постріл. П’єр чув ясно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П’єр згадав, що він не закінчив ще початого перед тим, як проїхав маршал, обчислення — скільки переходів залишилось до Смоленська. І він став вираховувати. Два французькі солдати, з яких один тримав у руці зняту рушницю, що ще диміла, пробігли повз П’єра. Обидва вони були бліді і в виразі їх облич — один з них несміливо глянув на П’єра — було щось схоже на те, що він бачив у молодому солдатові на страті. П’єр подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат позавчора спалив, висушуючи на вогнищі, свою сорочку і як сміялися з нього.

Собака завив ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. «Ото дурний, чого він виє?» — подумав П’єр.

Солдати-товариші, що йшли поруч з П’єром, не оглядалися так само, як і він, на те місце, з якого пролунав постріл і потім виття собаки; але суворий вираз застиг на всіх обличчях.