Віннету ІІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-119-3
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІІ». Краткое содержание книги:
І хоч за розмірами ця пустеля не може зрівнятися ні з Сахарою, ні з Гобі, вона збирає криваві жнива значно частіше, ніж африканські та азіатські піски. Здається, що вона не може насититися, і що більше людських життів забирає, то більш жадібно і люто накидається на свої жертви. Висушені сонцем і вибілені піском покинуті розбиті фургони, сідла, скелети тварин і людей виникають на шляху й розповідають моторошні історії своєю нечутною для вуха, зате надто зрозумілою для ока мовою. У небі кружляють стерв’ятники, терпляче спостерігають за подорожнім. Вони знають, що не залишаться без здобичі.
Що ж це за пустеля? Їй дають різні імена англійською, французькою та іспанською мовами, проте всі вони походять від одного слова — кілок, дороговказ. Воно й не дивно: адже, як я вже сказав, всі дороги в пустелі позначені вбитими в землю кілками. Стейкед-Плейнз і Льяно-Естакадо — дві найвідоміші назви цього небезпечного місця.
Від гирла Ред-Рівер у напрямку до гір Сьєрра-Бланка їхали два вершники на смертельно втомлених конях. Нещасні тварини були вкрай виснажені, від них лишилися самі шкура та кості, а шерсть здибилася, немов пір’я у птаха, який ось-ось упаде мертвим. Спотикаючись на кожному кроці, коні повільно переставляли ноги, що раз у раз підгиналися, їхні копита потопали в піску. Їхні очі налилися кров’ю, сухі язики вивалювалися з рота, на них, попри спеку, не було ні краплі поту — в їхніх тілах не зосталося іншої рідини, крім загуслої від спеки крові.
Цими кіньми були стара Тоні та мій мустанг, а вершниками — я з Семом.
Уже п’ять днів ми їхали через Льяно-Естакадо, і за весь цей час жодного разу не побачили води. Дивлячись на змучених коней, я не раз думав про те, що варто було б завезти сюди африканських верблюдів. Мені пригадалися слова Людвіґа Улянда[13]:
Але сказане у вірші годі було виконати, бо вершники були так само безнадійно виснажені, як і їхні тварини.
Маленький худорлявий Сем немов ще більше висох. Він висів на шиї свого коня з відкритим ротом і до всього байдужим поглядом, важко було збагнути, яка таємнича сила все ще тримає його у сідлі. Мої повіки мов налилися свинцем, а горло пересохло так, що навіть найтихіший звук, здавалося, роздере його на шматки. Кров у жилах повільно перетікала розплавленим залізом. Я вже не відчував, а знав напевно, що не мине й години, як ми зомліємо, попадаємо з коней на землю й помремо від спраги, так і не отямившись.
— Води, — простогнав Сем.
Я підняв голову й мовчав, не знаючи, що відповісти. Раптом мій кінь спіткнувся й зупинився. Я підганяв його, смикав за вуздечку, але він не рушив з місця. Стара Тоні наслідувала його. Мабуть, сили в коней вичерпалися, і вони не могли йти далі.
— Злазимо, — прохрипів я. Нестерпний біль різонув горло. Здавалося, що губи, рот, горло й легені подряпані до крові тисячами гострих голок.
Я взяв мустанга за вуздечку й побрів уперед. Звільнена від ноші тварина слухняно рушила за мною. Сем тягнув за собою свою Тоні, але він був більш виснажений і ступав похитуючись, немов от-от звалиться на землю. Ми пройшли не більше ніж милю, як раптом я почув позаду себе важке зітхання, озирнувся й побачив, що бідолаха Сем лежить на піску. Його очі були заплющені. Я підійшов до нього й мовчки сів поруч. Не варт було витрачати сили на слова, бо слова не могли нас врятувати.
Так-от яким має стати кінець мого життя, якою буде мета моїх мандрів! Я спробував пригадати батьків і близьких, які залишилися в далекій Німеччині, але марно. Я намагався молитися, але не зумів згадати жодного рядка. Здавалося, мій мозок розплавився і кипить. Ми потрапили в пастку, в якій до нас опинявся не один мандрівник. Ніхто ще не зумів знайти з неї виходу.
З Санта-Фе через Паса-дель-Норте часто повертаються на схід золотошукачі, яким доля посміхнулася на каліфорнійських копальнях. У них немає іншого шляху, окрім через Льяно-Естакадо. Коли я говорив про різні обличчя смерті, що чатує в пустелі, то мав на увазі не тільки спеку й величезні безводні простори. На кордоні Льяно-Естакадо збираються зграї тих, кому не пощастило і хто не хоче повертатися додому з порожніми кишенями, або тих, кому не подобається чесна праця.
13
Улянд, Людвіґ (1787–1862) — німецький поет, науковець і громадський діяч.