Маша, або Постфашизм

14

Через кілька днів мені зателефонували і повідомили, що на Вищій Нараді Рейха було розглянуто питання про головного редактора нашої газети. Його замінив Керрол. З газети без пояснень було знято рубрику «Політичне життя». Я не знав, як реагувати. Як і багато інших, я був за свободу слова, проте я також відчув на собі, який хаос в мозку і в душі може викликати купка фанатичних людей, здатних вкласти в голову поняття, з якими просто неможливо жити. У країні коїлося щось недобре. Тільки тепер я зрозумів, що, занурившись у фермерське життя, був відірваний від подій.

Пополудні зателефонував Теодор Дубов, мій колишній однокурсник, який працював у відділі соціальних проблем, і напросився приїхати в гості. Я саме розмішував у відрі корм для сторів, коли він з’явився на порозі — підтягнутий, ще молодий, у світлому плащі й зі своєю незмінною папкою під пахвою.

— Почекай мене в саду, я зараз.

Я закінчив розмішувати, відніс їжу й пішов у сад. Теодор лежав у шезлонгу, гортаючи «Історію Рейха», журнал, який почитувала на дозвіллі моя жінка.

Я сів у шезлонг навпроти. Я любив ці приїзди завжди невгамовного Теодора — рідкісні, але такі потрібні мені. Тут, на фермі, де я іноді безвиїзно проводив і по два тижні, мені не було в кому відображатись. Ельза, син — вони були поруч, але... не відображали мене. Тобто вони мене відображали, але так, що я дедалі частіше жахався. Я не був собою з ними. Це були не ті люди, які могли б зрозуміти мене в потаємному — зрозуміти і, можливо, пояснити мені себе самого. Або хоча б зрозуміти.

Чому я не був щасливий зі своєю сім’єю?

— Ти виглядаєш не дуже, — сказав, ніби вгадавши мої думки, Дубов.

Він відклав журнал і дивився уважно на мене. Колись ми з ним ділили одну кімнату в гуртожитку.

— Усе гаразд, — сказав я.

Я чекав, що він сам повідомить, навіщо приїхав.

— Ти знаєш, що головний тепер — Керрол?

— Так.

— І тобі байдуже?

— Майже.

Я сказав правду: не відчував себе у змозі чинити опір будь-чому. Я не розумів сенсу. Я завжди був фаталістом у глибині душі: якщо поміняли головного, якщо одну рубрику зняли, іншу ввели — значить, це доля. Невже тепер можна повернути головного і його рубрику, змусити час ­текти навпаки?

— Багато хто пішов з редакції, — сказав, помовчавши, Дубов.

— І ти?

— І я.

Я подивився на нього: він був зосереджений, очі світилися завзятістю, метою, він був готовий до якоїсь боротьби. Раптом я позаздрив: йому є чим жити. Він живе. Він радий, що головного зняли, що нарешті «щось сталося». Що можна «протестувати», «боротися за щось». Не важливо за що — тільки би не ці вбивчі будні газети, яка «висвітлює наше мирне життя». Хотів би я так бачити сенс у звільненні з газети, як він.

— Я знаю, що ти вирішив залишитися... — сказав Дубов.

— Я нічого не вирішив. Я тоді пішов зі зборів і просто ще не з’являвся.

— Але ти хочеш залишитися?

— Я нічого не хочу.