Вогняна зима
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9094-8, 978-966-14-9402-1, 978-966-14-9405-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вогняна зима». Краткое содержание книги:
Але й тут не слава Богу: наприкінці листопада, коли їздив на Майдан, аби просто з цікавості, на пам’ять, сфотографуватися зі співачкою Русланою, поставив «опеля» не там, де дозволяли. Раніше на таке не звертали уваги. Факт, що автівку на його очах затягнули на автовантажник та повезли на штрафний майданчик, був прикрим, та не смертельним. Усе одно Котя збирався ще до Нового року позбутися тимчасових коліс, навіть домовився зі знайомим банкіром про позику.
Цей же приятель розповів про Автомайдан.
А Жека Воропай, власник джипа, попросив Котю, аби той, раз таке діло, сміливо використовував його авто. Якби не нога, сам давно б примкнув до лав кавалерії. Котя знав: це правда. Чому так — не міг пояснити. У тому числі — собі. Ще місяць тому навіть думки не припускав, що з доброго дива заб’є на офіс, стрімко, з головою, вище маківки занурившись у революцію.
Ні з ким зі старих та нових знайомих про це не говорили.
Ніби всі довкола вступили в мовчазну, жодним підписом, жодною офіційною домовленістю не обумовлену угоду: усе сталося само собою, інакше бути не може, так треба.
Кому треба…
Якби комусь іншому, якби був хоч найменший сумнів, що він із власної волі вписався в політичну гру, Костя Стогов далі займався б своїми інтернет-продажами. Інших, ґрунтовніших пояснень він не шукав. Нема коли займатися дурнею, яку його остання за ліком дружина гордо, з розумним виглядом іменувала мудрим словом «рефлексії».
Тому цього ранку Котя особливо не парився. Ярославів Вал — так Ярославів Вал. Недалеко. Інші мотнули за Київ, хто — на Піски, хто — на Кончу-Заспу, а окрема колона рушила до Печерського суду. Разом із Котею подалося з десяток машин, по обох хідниках уздовж вулиці рухалися піші майданівці з прапорами.
Він їхав другим, майже впритул до головного авто. Шлях перекрили просто в них на очах — і Котя, і всі, хто сунув спереду, бачили, як два бусики, один за одним, майже синхронно зрушили з місця, заблокувавши проїзд. Їхні водії, не ховаючись, вибралися з кабін і швидко розчинилися серед транспорту, пірнувши в сигнальну какофонію — довкола загули дружно й обурено. Вибравши момент, Котя вирулив уперед, обігнавши «лексус» із жовто-блакитними стрічками з обох боків, наблизився до перешкоди й вийшов, маючи серйозний намір відшукати й приволочити за карк хоча б одного з водіїв.
Інспектор намалювався відразу. Машину ДАІ Котя помітив тільки тепер, вона скромно, ніби так треба, притулилася недалеко від місця пригоди. Інспектор якось назвався, його просте для сприйняття ім’я зовсім не цікавило Стогова. Як, зрештою, усіх інших, хто тут же запрудив вулицю й узяв територію широким неправильним колом. Він звелів Коті прибрати свою машину, бо вона перешкоджає руху. Коли ж почув у відповідь, хто саме тут заважає, спокійно мовив: «Тоді будемо вирішувати. Напросився», — і після того запхав Котіни документи собі під прихисток бушлата.
— Ганьба! Ганьба! Ганьба! — звичним злагодженим хором відповів на це натовп.
Стогов помітив: до людей з Майдану долучаються звичайні перехожі. Спершу — не активно, просто з цікавості, явно збираючись постояти й піти. Але дуже скоро байдужих довкола майже не лишилося. Заклик: «Банду геть!» підхопили вже ті, хто вирішив не зупинятися, проходячи в своїх справах повз зібрання.
— У мене купа свідків, командире, — Котя далі тримався миролюбно.
— Так і говори з ними, — почулося у відповідь.
Даішник не збирався давати заднього. Його напарник від машини стежив за парою з неприхованим азартом. Підсилювало інтригу ще й те, що обоє виявилися майже однаковими на зріст. Клацнуло кілька апаратів. Котя не мав сумніву: десь за годину перші фото виринуть у мережі, та ще й із підписом на кшталт «Битва гігантів».
Може, й так.
Тільки битися з гайцем Костянтин Стогов не збирався.
Говорити з ним безглуздо. Розвернувшись, Котя пішов до джипа. Крики на його підтримку грянули з новою силою. Складалося враження — один із велетнів, той, котрий за нас, програв та змирився з цим.
Нехай, вирішив Котя.
Витягнути з багажника буксирний трос — справа кількох секунд.
Даішник, не зводячи з нього очей, напевне, до останнього не вірив, що зухвалість одного може бути такою ж безмежною, як його власне нахабство. Або, скоріш за все, гайцеві стало по-людськи цікаво, чим же все може скінчитися.
Тому й не квапився втручатися.
Котя, між тим, обійшов найближчий до себе бус. Трохи пововтузившись, зачепив буксир.