Зірка, або терористка

— Ну, це ми ще побачимо, хто кому з нас командуватиме.

— У вуха не задуває?

— Не зрозуміла.

— Швидко побігла. Я таких люблю.

— Для довгого розгону життя закоротке. Не цілиться треба, а стріляти навскидку.

— Не промахнешься?

— Слово знаю.

— Мені скажеш?

— У мене око — рентген. Якщо на твоєму знімку не буде чорних плям — скажу.

— Лякаєш?

— Кокетую.

— Треба йти, — Командо знехотя одхилився, — Зірка чекає. До зустрічі?

Командо з Зіркою їхали мовчки аж до магістралі.

— Що ви робите сьогодні ввечері? — поорушив тишу Командо.

— Йду до американської амбасади, у них прийняття.

З’ясую про ліки. — І тільки?

— Не тільки. У мене душі не вистачає на все горе світу.

Моїй душі треба дати як не спокій, то перепочинок.

«Бракувало дорікань. Незалежна людина схожа не незаселений острів в океані — кожне лізе з капцями, оселитися і командувати. Експансія і ескалація — як у Макса.

Спершу з миски їсти не схотів, давай з руки, на килимку спати не став, забагав постелі, а потім на шию виліз і вмостився».

— Не пирхайте, — відповів на те Командо.

— Я мовчу.

— Ні, пирхаєте.

— Ні, мовчу.

— Можна запитати?

— Питайте.

— Ви б могли вбити?

— Після похорону дівчат — змогла б.

— Вас завезти додому?

— Мені треба перебратися. А чого ви мовчите про сьогоднішній цирк?

— Я був у ліцеї. Подивився на людей навколо злочину.

Нарахував п’ятьох. Кухаря, дієтсестру, Травіату, Лідію…

— А п’ятий?

— Ви.

Командо не обернувся на Зірку. Знову їхали мовчки.

— Ви не відповіли, — нагадала Зірка. — І чому ви мовчите про сьогоднішню клоунську виставу і свою ролю в ньому?

— Це вона була у Травіати.

— Коли?

— Перед «швидкою». Вона й принесла горілку.

— Ліда знає, що Травці не можна.

— Тому й принесла.

— Навіщо?

— Мусимо з’ясувати.

Ліфт не їздив, Зірка пішла нагору. Треба ноги ставити усією ступнею, навантажувати усі м’язи. Раз-два, раз-два. Хух, мо’ воно й правильне, але дуже противне, як усе корисне.

Одсапалась. Двері Маріванни широко прочинені. Зірка зазирнула.

— Зайди до мене, — гукнула стара. — Оперативні дані.

— На дві слові, мушу бігти, — Зірка поцілувала бабцю.

— За тобою стежать.

— На Бога, Маріванночко, кому я потрібна.

— Не помічала останнім часом незвичного? — місіс Марпл з Оболоні подивилася допитливо.

— Дві секунди! — вихопилося в Зірки похватне слівце Командо. — Мене хтось фотографує. Здається. А може, глюки від перевтоми.

— Не глюки. Стежить Олег. Ти позавчора привезла його, він перечекав, доки поїдеш, узяв велику торбу, спіймав машину і — за тобою.

— Міг просто поїхати.

— Слухай-чуй. Ондечки заправка. Ти там зупинялася?

— Заправилась. — І він став. Доки виїхала зтудова. Чого, питається?

— Тільки й того?

— Продовжую спостереження.

— А що нового у баби Лізи-королеви? — Є дещо. Тобі ж ніколи послухати.