Із Росії з любов'ю

А може, це підступна операція МДБ, до якої Лондон не зміг підібрати ключі? Чи не лізе він, Бонд, просто в пастку, якої не зміг розпізнати навіть звивистий мозок М.? Бог свідок, М. не відкидав такої можливості. Кожний мислимий нюанс справи, всі «за» і «проти» критично оцінював і вивчав не лише М., а й оперативна нарада всіх начальників відділів і секцій, які вчора в парадних костюмах провели в задушливому кабінеті весь пообідній і вечірній час. Та хоч із якого боку підходили до справи, ніхто не зміг доказово побудувати тези, з якої стало б очевидно, що росіяни матимуть із цього зиск. Так, вони можуть викрасти Бонда й допитувати його. Але чому саме Бонда? Він — оперативний агент, необізнаний з тонкощами роботи всієї служби, і його пам'ять не тримає нічого такого, з чого можуть скористатися росіяни, за винятком деталей його нинішніх обов'язків та певного обсягу попередньої інформації, хоч її характер аж ніяк не належить до категорії життєво важливих знань. Так, вони могли б убити Бонда. Такий собі акт помсти. Однак останні два роки він проти росіян не працював. Якби вони хотіли його вбити, це було б значно легше зробити на вулицях Лондона чи в нього на квартирі, не кажучи вже про можливість підкласти бомбу в його автомобіль.

Його невеселі думки урвала стюардеса:

— Пристебніть, будь ласка, ремені.

Поки вона казала це, літак почав падати, що викликало раптову нудоту, а потім знов пішов угору. Це були страхітливі ознаки перенапруження двигунів. Небо зненацька почорніло. У шибки задріботів дощ. Зблиснув сліпучий спалах блакитного й білого світла, а потім пролунав такий гуркіт, наче в літак влучив зенітний снаряд. Здавалося, вуста Адріатики проковтнули їхній літак, і тепер він борсався в череві цієї електричної бурі.

Бонд відчув запах небезпеки. Це був справжній запах, щось подібне до суміші поту й електрики, як це часом буває в містечку розваг. І знову блискавка схопила їх своїми «руками» за ілюмінатори. Хрясь! Судячи з усього, вони були в епіцентрі розряду. Чотиримоторний літак зробився раптом неймовірно маленьким і крихким. Тринадцять пасажирів! П'ятниця тринадцятого числа! Бонд згадав слова Лоелії Понсобі, і його долоні на бильцях крісла спітніли. Скільки років цьому літаку, уперше подумав Бонд. Скільки годин він налітав? Чи шашіль утоми металу вже заліз до його крил? Скільки їхньої сили він уже підточив? Може, вони й не долетять до Стамбула? Може, його, Бонда, доля, над якою він розмірковував годину тому, і призначила йому впасти свинцем у Корінфську затоку?

Всередині Бонда була неначе ураганна кімната — своєрідна фортеця, які ще можна побачити в старомодних будинках у тропіках. Це маленькі, міцно збудовані комірчини в самому серці будинку, на першому поверсі, а іноді й у підвальному приміщенні. До цієї келії власник і його родина забиваються тоді, коли буря загрожує знищити будинок, і вони рятуються там, доки мине небезпека. Бонд знаходив прихисток у своїй власній ураганній кімнаті лише тоді, коли не міг контролювати ситуацію і не мав можливості діяти. Тепер він відступив до цієї фортеці, замкнув на всі засуви свою свідомість від отієї пекельної веремії та несамовитого руху й зосередив увагу на шві спинки крісла перед очима. Бонд чекав того, що доля приготувала рейсові БЕА номер сто тридцять.

У кабіні несподівано посвітлішало. Дощ ущух і вже не тарабанив по ілюмінаторах, а двигуни поновили свій спокійний свист. Бонд прочинив двері своєї ураганної кімнати й вийшов із неї. Він повільно повернув голову і з цікавістю визирнув у ілюмінатор, спостерігаючи за маленькою тінню літака, що далеко внизу прокреслювала тихі води Корінфської затоки. Потім зітхнув, сягнув рукою до задньої кишені штанів і видобув звідти портсигар із гарматної бронзи. Приємно було бачити свої руки абсолютно спокійними, коли він дістав запальничку і припалював сигарету «Морленд» із трьома золотими кільцями. Чи треба буде повідомити Ліл, що вона, по суті, мала рацію? І він вирішив: якщо знайде в Стамбулі досить брутальну поштову картку, то неодмінно скористається нею.

День за вікном помітно блякнув, і в присмерку гору Хіметус забарвила блакить. Внизу мерехтливою повінню світла розляглися Афіни. «Віскаунт» уже котився стандартною бетонною смугою з випущеним вітровим парашутом. Написи навкруги було виконано химерними танцівливими літерами, яких Бонд не бачив від шкільних часів.

Він виліз із літака разом з небагатьма зблідлими, мовчазними пасажирами, перейшов у транзитний зал і рушив до бару. Замовивши склянку «Оузо», одним духом вихилив її і одразу ж набрав повен рот крижаної води. Густа анісова горілка вкусила за горлянку й запалила маленький вогник у шлунку. Бонд поставив порожню склянку і замовив іще одну.

На той час, коли гучномовці покликали його на борт літака, над містом уже ясно висявав серп місяця. М'яке вечірнє повітря несло з собою пахощі квітів і рівномірне пульсування голосів цикад — дзз-дзз-дзз-дзз,— а також віддалений чоловічий спів. Голос був чистий і сумний, а в пісні бриніла нотка скарги. Десь збуджено гавкав собака. І раптом Бонд усвідомив, що прибув на Схід, де сторожові собаки виють цілу ніч. Усвідомлення цього чомусь викликало приступ гострої втіхи й підігріло серце.

До Стамбула ще залишалося летіти півтори години над темними водами Егейського та Мармурового морів. Чудовий обід із двома склянками сухого мартіні та півпляшкою кларета «Кальве» витіснив із свідомості Бонда рештки побоювань щодо польотів у п'ятницю тринадцятого числа, а також його тривоги щодо наступної операції. Натомість з'явилося приємне передчуття пригод.