Український патріот з династії Габсбургів
- Автор: Терещенко Юрій, Осташко Тетяна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-058-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Український патріот з династії Габсбургів». Краткое содержание книги:
Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, М. Васильком, Є. Чикаленком, митрополитом А. Шептицьким та іншими українськими громадсько-політичними діячами проливає світло на маловідомі сторінки суспільно-політичного життя в Україні доби Першої світової війни та українських національно-визвольних змагань 1914–1921 рр. У книзі вміщено багатий ілюстративний матеріал.
Видання друге, доповнене.
Генерал М. Омелянович-Павленко відзначав надзвичайно важливу роль Українських січових стрільців та їх патрона ерцгерцога Вільгельма у захисті селянських повстанців від репресій. «Необхідність рятувати від гострої кари кількох наших отаманів, прізвище одного з них я ще й досі пам’ятаю — це був от. Воробйов — що надто не розрахували своїх сил, — згадував М. Омелянович-Павленко, — привела й мене за посередництвом поручика Чижа до корпусу. Справедливість вимагала зауважити, що мої почуття як українця, в цьому штабі знайшли більший відгук. Може тут впливало й те, що до корпусу належали наші Усуси, на чолі яких стояла така особа, як полковник Вишиваний, який у всіх своїх поступуваннях без застережень проводив яскраву українську політику»82. Як свідчить Мирон Заклинський, до командування УСС часто приїздили селяни зі скаргами. Ведення цих справ і складання відповідних протоколів було доручено командиру куреня, поручнику д-ру B. Старосольському. Ці протоколи надсилалися В. Габсбургом командуванню дивізії, яке було змушене вирішувати справу на користь селян83.
Кроки ерцгерцога Вільгельма, спрямовані на захист селянства, привертали все більшу увагу українського громадянства і породжували сподівання щодо пом’якшення репресивної системи окупаційного режиму. Так, 29 червня 1918 р. голова Всеукраїнського земського союзу C. Петлюра написав листа до Вільгельма Габсбурга, в якому просив звернути увагу німецької влади на згубність її політики й, зокрема, домогтися звільнення всіх реквізованих шкільних приміщень, необхідних для навчання дітей84.
Між ерцгерцогом Вільгельмом і німецькими військовими склалися надзвичайно напружені стосунки. Сам ерцгерцог згадував, що «ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця» (док.1).
Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, зростання його популярності і згадані вище політичні кроки українських опозиційних діячів викликали занепокоєння П. Скоропадського. У своїх спогадах він зазначає, що неодноразово отримував агентурні відомості, згідно з якими ерцгерцог Вільгельм за допомогою свого оточення, «особливо якогось полковника (йдеться, очевидно, про П. Болбочана. — Авт.) веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом». Скоропадський стверджував, що емісари В. Вишиваного «роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони зав’язали зносини, у дивізії Натієва, без відома останнього, склалось цілком визначене ядро прибічників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації й у великих містах»85.
Джерелом агітації проти себе П. Скоропадський вважав «уніатів і Віденський двір», які, мовляв, виставляли «кандидатуру в гетьмани ерцгерцога Вільгельма»86. Подібну думку без серйозних доказів висловлює також один з активних учасників стрілецького руху Осип Думін (Антін Крезуб). «Австрійські верховоди мали в тому приділі свій план, — пише він, — з допомогою УСС з’єднати собі симпатії українського населення і як що до чого, провести архикнязя Вільгельма на український королівський престол»87. Ця цитата з праці О. Думіна була єдиним «документальним свідченням» монархічних аспірацій Вільгельма Габсбурга в Україні у 1917–1918 рр. яке було в розпорядженні радянських слідчих під час його допитів у ізоляторі Міністерства державної безпеки УРСР у 40-ві рр. Виникає питання, наскільки взагалі реальними були підстави вважати Вільгельма Габсбурга «австрійським контркандидатом на гетьмана України» або бажаним для певних українсько-галицьких та австрійських кіл «кандидатом на український королівський престол», як це стверджують і деякі сучасні дослідники88.
На нашу думку, вагомих аргументів для таких тверджень немає. Н. Гірняк стверджує, що «ані УСС, ані яка-небудь політична група галичан ніколи не висувала кандидатури В. Габсбурга, але робили це наддніпрянські політичні й військові кола»89. Немає також підстав брати під сумнів і свідчення ерцгерцога про його зустріч з імператором Карлом І 1918 р., напередодні від’їзду до Одеси згідно з приписом ставки австро-угорського командування. Як зазначає В. Вишиваний, австрійському імператору було відомо про призначення ерцгерцога командиром окремої групи на окупованій території України, однак «будь-яких розмов з питання про ставленика у якості монарха України з членів династії Габсбургів між нами не було» (док. 92).