Твори [Том 2: "Наше серце"; "Сильна, мов смерть"; "Пампушка"; "Дім Тельє"; "Два приятелі"; "Пригода Вальтера Шнафса"]

Мішель де Бюрн і Андре Маріоль, взявшись під руку, неквапливо обійшли все подвір’я, а всі інші, трохи втомлені, милувалися здалека, стоячи біля брами.

— Боже, як мені тут подобається! — сказала вона, спиняючись.

Він відповів:

— А я вже не знаю, де я, що бачу, що зі мною діється. Я лише почуваю, що ви біля мене, і все.

Тоді вона, усміхаючись, подивилася йому просто в очі й шепнула:

— Андре!

Він зрозумів, що вона віддається йому. Вони не сказали більше ні слова і пішли далі.

Огляд будівлі тривав, але вони вже майже ні на що не дивилися.

На хвилину їх, однак, відвернули замкнуті в арці мережані сходи, перекинуті просто в повітрі від одної вежки до іншої ніби для того, щоб ними підійматися до хмар. Ще раз їх охопило здивування, коли вони прийшли до «Стежки божевільних», — запаморочливої гранітної доріжки, що в’ється, без билець, майже до самого верху останньої башти.

— Можна нею пройти? — спитала вона.

— Заборонено, — відповів сторож.

Вона дістала двадцять франків. Сторож завагався. Вся родина, і так уже ошелешена стрімкою кручею й безмежним простором, почала заперечувати проти такої необачності.

Вона спитала в Маріоля:

— А ви підете, правда?

Він засміявся:

— Я ходив ще й небезпечнішими стежками.

І, не звертаючи уваги на інших, вони пішли.

Він ішов попереду, вузьким карнизом над самим краєм безодні, а вона пробиралася за ним, тулячись до муру, спустивши очі, щоб не бачити відкритої прірви під собою; тепер вона вже хвилювалася, майже мліла з остраху, чіплялася за його простягнену до неї руку, але відчувала, що він дужий, не втрачає самовладання, певен себе й ступає твердо, і зачарована, не зважаючи на свій страх, думала: «Оце справді чоловік!» Вони були самі в просторі, на такій висоті, де ширяють лише морські птахи, вони підіймалися над самим обрієм, по якому безнастанно проносилися білокрилі чайки, вдивляючись у далечінь своїми маленькими жовтими очицями.

Почуваючи, що вона тремтить, Маріоль спитав:

— У вас паморочиться голова?

Вона відповіла стиха:

— Трохи. Але з вами я не боюся нічого.

Тоді, наблизившись до неї, він обняв її однією рукою, щоб підтримати, й вона відчула таке заспокоєння від тієї грубуватої чоловічої допомоги, що підвела голову й глянула вдалечінь.