1Q84. Книга І
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: 1Q82 #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4981-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «1Q84. Книга І». Краткое содержание книги:
Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року. До видання увійшла перша книга роману Х. Муракамі «1Q84».
Дівчина з'явилася о шостій двадцять дві. Офіціант привів її до стола, і вона сіла напроти. Маленькі руки поклала на стіл і, не знімаючи плаща, спрямувала пильний погляд на Тенґо. Не сказала: «Вибачте, що запізнилася» і не спитала: «Я вас змусила чекати?». Навіть не промовила: «Рада з вами познайомитися», не сказала: «Добрий день». Стиснувши губи, тільки дивилася прямо в очі Тенґо. Так, наче здалека розглядала незнайомий краєвид. «Нічогенька штучка!» — подумав він.
Фукаері була невисока, худорлява, з обличчям набагато вродливішим, ніж на фотографії. На ньому найбільшу увагу привертали до себе її очі. Глибокі, вражаючі. Тенґо відчув неспокій, коли вони вп'ялися в нього двійкою своїх чорних, мов смола, привабливих зіниць. Вона майже не кліпала повіками. Здавалось, ніби навіть не дихала. Волосся пряме, наче підрізане під лінійку, відповідної форми й брови. Як у більшості дівчат-підлітків, вираз обличчя незворушний. А ще на обличчі помічався якийсь дисбаланс — очі немов різнилися глибиною. І тому, дивлячись на них, Тенґо почував незручність. Не міг збагнути, про що вона думає. У цьому розумінні вона не належала до такого типу вродливих дівчат, що стають моделями для журналів або культовими співачками. І все-таки вона інтригувала й вабила.
Тенґо згорнув книжку й поклав скраю на стіл. Випрямившись, змінив позу й ковтнув води. Комацу казав правду. Якби така дівчина отримала літературну премію, то газети й телебачення її не оминули б. Напевне, зчинився б невеликий галас. Подібна подія так просто не закінчується.
Офіціант приніс їй води й меню. Однак Фукаері так і не ворухнулася. Меню руками не торкалася, а все дивилася на Тенґо. Він мимоволі сказав: «Добрий день». Сидячи перед нею, здавався собі ще більшим.
Не відповідаючи на привітання, Фукаері не відривала від нього свого погляду.
— Я вас знаю, — тихо сказала вона.
— Знаєш? — спитав Тенґо.
— Викладаєте математику.
Він кивнув.
— Це правда.
— Два рази слухала.
— Мої лекції?
— Так.
Вона говорила по-особливому. Короткими, без прикрас, реченнями, з хронічним браком наголосу, з використанням обмеженого (принаймні таке складалося враження) словника. Правильно казав Комацу — вона таки дивна особа.
— Іншими словами, ти — учениця нашої підготовчої школи? — спитав Тенґо.
Фукаері захитала головою.
— Я лише приходила слухати.
— Але ж без шкільного посвідчення в аудиторію нікого не пускають.
Вона тільки злегка здвигнула плечима. Мовляв, доросла людина, а плете таку дурницю.
— І як тобі мої лекції? — спитав Тенґо. Знову по-дурному.
Не відводячи від нього очей, дівчина ковтнула води. Відповіді не давала. «Якщо вона двічі приходила слухати, то це означає, що її перше враження не було поганим, — припустив Тенґо. — Якби ніщо її не цікавило, то вдруге не прийшла б».
— Ти — учениця третього класу середньої школи вищого ступеня? — запитав він.
— Та начебто.
— Вступні іспити до університету тебе цікавлять?
Вона хитнула головою. Тенґо не міг розібрати, вона не хоче говорити про іспити чи не збирається їх складати. І пригадав слова Комацу, сказані по телефону, що Фукаері дуже неговірка.
Прийшов офіціант і взяв замовлення. Дівчина все ще сиділа в плащі. Замовила салат і булочку. «Цього досить», — сказала вона й віддала меню офіціантові. А потім, ніби раптом згадавши, докинула: «Білого вина».
Молодий офіціант немов збирався запитати, скільки їй років, але від її пронизливого погляду почервонів і проковтнув слова. «Добра штучка!» — знову подумав Тенґо. Він замовив ланґвіне[13] (язички) з молюсками в соусі й, услід за дівчиною, склянку білого вина.
— Ви — сенсей[14] і пишете оповідання, — сказала Фукаері. Очевидно, запитувала Тенґо. Та, здається, особливістю її манери говорити було те, що не вживала знаку запитання.
— Поки що пишу, — відповів він.
— По вас не видно, що ви сенсей і водночас пишете оповідання.
— Можливо, — сказав Тенґо. Думав усміхнутись, але не зумів. — Маю кваліфікацію вчителя, викладаю математику в підготовчій школі, однак офіційно не можу називатися сенсеєм. Пишу оповідання, але не є письменником, бо ще нічого не надрукував.
— Це не має значення.
— Правду кажеш. Поки що я — ніщо.
— Математику любите.
Додавши до її вислову запитальний знак, Тенґо відповів:
13
Ланґвіне — макаронні вироби з тіста типу спагеті.
14
Сенсей — шанобливе звертання до вчителя тощо.