Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.
– Ти хто такий? – спитав не вельми прихильно.
– Ілля Турчиновський, – відказав я.
– Так уже й Ілля Турчиновський, – перекривив мене регент. – А чого сюди заліз? Базар це тобі?
– Дуже поспівати захотілося, – чесно признався я, відчуваючи, як у мене холоне душа.
– Гадаєш, тобі платитимуть?
– Хіба я прошу плати? – спитав здивовано.
– А що ж просиш, вилупку?
«Вилупок», – мигнуло мені в голові, – хто це мене так називав?»
– Вибачте, – сказав ніяково. – Просто давно не співав, то й зважився.
– Так уже захотілося тобі поспівати? – знову перекривив мене регент.
– Та звісно ж, – сказав я.
– А пива поставиш? – спитав регент уже милосердніше.
– Та я ж..
– Ясно. Скупуєш, лярвий сину, – цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. – Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, – сказав загрозливо.
– Гаразд, – мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося – Коли тільки ваша ласка, пане регенте…
Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки – мимоволі їм піддався.
Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажливими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інакшого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік, якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене, як до дитини, – допоміг мені влаштуватися до єзуїтської колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох каменів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій так палить?
Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.
У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, – очі мені на лоба полізли.
– Чого вирячився? – гукнув весело регент. – Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?
Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.
– То поручкаємося! – сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.
Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.
– Коли не пригостишся зі мною, – прошепотів зловісним шепотом, – розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.
Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі – малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. «Ну от, знову те саме, – подумав я тоскно, – раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!»