Пригоди Олівера Твіста
- Автор: Диккенс Чарльз
- Серия: Вершини світового письменства #60
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: М. Пінчевський
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Олівера Твіста». Краткое содержание книги:
Щаслива розв'язка — Олівера рятує «ідеальний джентльмен», містер Браунлоу, — розкриває оптимістичну впевненість письменника в торжестві людяності над злом і несправедливістю.
— Це моя дочка, — сказала стара, хитнувши головою в бік небіжчиці, й уста її скривились у безглуздій посмішці, страшнішій за смерть. — Боже, боже! Хіба не дивно: я, її мати, весела й здорова, а вона лежить отам холодна, заклякла! Боже, боже! Подумати тільки! Сміх, та й годі! Сміх, та й годі!
Бурмочучи щось, ця жалюгідна істота раз у раз заходилася огидним реготом, аж поки побачила, що трунар зібрався йти.
— Стривайте! — гучно прошепотіла вона. — Коли її ховатимуть — завтра, післязавтра чи сьогодні ввечері? Я опорядила її й маю йти за труною. Пришліть мені плаща — довгого теплого плаща, бо ж надворі така холоднеча. І перше, ніж іти, нам треба буде випити вина й закусити пирогом! А втім, нехай. Пришліть краще хлібця — буханку хлібця й кухоль води. Чоловіче добрий, ви ж пришлете хлібця? — занепокоєно спитала вона, хапаючи трунаря за рукав уже біля самих дверей.
— Авжеж, авжеж, — відповів трунар. — Усе, що забажаєте! — Він вирвався з рук старої і квапливо вийшов, тягнучи за собою Олівера.
Наступного дня (родині тим часом було надано допомогу: містер Бамбл сам відніс туди двофунтовий буханець хліба й шматок сиру) Олівер із своїм хазяїном повернулися до злиденного помешкання. Містер Бамбл чекав на них разом з чотирма мешканцями робітного дому, що мали нести труну. На плечі старої й удівця накинули благенькі чорні плащі, потім трунар пригвинтив віко нічим не оббитої домовини, носильники завдали її собі на плечі й винесли на вулицю.
— А тепер наддайте ходи, бабусю, — прошепотів Сауербері на вухо старій. — Ми запізнимось, а священик чекати не любить. Ану, вперед, хлопці, налягайте на ноги!
Після такого наказу носильники побігли підтюпцем із своєю легкою ношею, а вдівець і мати небіжчиці подалися слідом, намагаючись не відставати. Містер Бамбл і Сауербері бадьоро чимчикували попереду, а Олівер, у якого ноги були не такі довгі, як у його хазяїна, біг збоку.
Проте, всупереч передбаченням містера Сауербері, їм можна було б і не поспішати: коли вони дійшли до занедбаної, зарослої кропивою ділянки цвинтаря, на якій ховали коштом парафії, священика там ще не було, а паламар, що сидів біля каміна в ризниці, висловив припущення, що прийде він десь за годину. Тож труну поставили край могили, і родичі небіжчиці стали в грязюці над нею, терпеливо чекаючи під холодною мжичкою, а якісь обідрані хлопчаки, приваблені цікавим видовищем, галасливо затіяли грати в піжмурки поміж могил, раз у раз для забави перестрибуючи через труну. Містер Сауербері й Бамбл, на правах близьких друзів паламаря, сиділи з ним біля каміна й читали газети.
Нарешті, через годину з гаком, містер Бамбл, Сауербері й паламар підбігли до могили, а слідом за ними з'явився священик, який на ходу надягав стихар. Містер Бамбл для порядку пригостив ціпком двох-трьох хлопчаків, а слуга божий, прочитавши з панахиди рівно стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, віддав стихаря паламареві й пішов геть.
— Ну, Білле, закопуй, — сказав Сауербері могильникові.
Робота була неважка: в братській могилі стояло стільки трун, що від віка горішньої до поверхні лишалося всього кілька футів. Могильник засипав яму, сяк-так притоптав землю ногами, узяв заступ на плече й пішов, а за ним, галасуючи, побігли хлопчаки, розчаровані тим, що розвага тривала так недовго.
— Ходімо, друже, — мовив Бамбл, поплескавши вдівця по спині. — Ходімо, бо зараз зачинять браму.
Вдівець, котрий як став над могилою, так і простояв увесь час непорушно, здригнувся, підвів голову, подивився на Бамбла, ступив кілька кроків і впав непритомний. Божевільній старій було не до зятя: вона саме голосила через те, що трунар забрав у неї плащ. Тому на бідолаху хлюпнули холодною водою з кухля, а коли він опритомнів, його випровадили за цвинтарну браму, замкнули її і розійшлися кожен своєю дорогою.