Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гольт простягся на розпечених сонцем дошках.
— Між іншим, ти маєш рацію, — сказав він. — Коли ось-ось мають відправити на фронт, то, звичайно, стараєшся взяти від життя все, що можна.
— Для такої філософії ти, хлопче, ще зелений, — зауважив Мейснер.
— Не набагато ти вже й старший від мене. Якийсь рік-два не мають значення. А філософія у всіх нас однакова!
— Ти так думаєш? А яка ж саме?
— Живи і давай жити іншим, — відповів Гольт.
Мейснер, що напівдрімав на сонці, враз насторожився.
— Від твоєї філософії трохи тхне лібералізмом.
— Аніскілечки, — заперечив Гольт. — Ніхто не знає, чи повернеться з війни. Ось тому й хочеться поласувати жирненьким шматочком.
Мейснер промовчав. Потім, притиснувшись головою до вишки і примруживши очі, сказав:
— Дивно, що ніхто з вас неспроможний збагнути дух нашої епохи. «Поласувати жирненьким шматочком!..» Що за єврейська точка зору?.. На карту поставлена доля рейху. І якщо кому й доведеться поступитися своїми інтересами, то хіба це не має значення? А хто в такий відповідальний час думає лише про насолоди власного життя, той зраджує Німеччину! Інтереси рейху — понад усе, і за них ми не пошкодуємо нічого. Наша держава росте і міцніє…
— Можливо, ти й маєш рацію, але мене вчити нічого, мій загін протягом двох років утримував перехідний вимпел. А відносно того, що не треба думати про насолоду у житті, ти 6 краще помовчав.
— Я ж говорю не про широкі маси, а про нас, природжених вождів.
— Але ж самими вождями не навоюєш.
Мейснер нічого не відповів. Він ще якусь мить посидів на сонці, потім пішов геть, залишивши Гольта і Візе самих.
— Чого ти водишся… з оцим? — запитав Гольт.
— Він сам підсів до мене.
— Як ти гадаєш, — поцікавився Гольт, — подужаю я його?
— Він, звичайно, старший, — трохи здивовано відповів Візе, — але я думаю, що подужаєш.
Він чекав, що скаже Гольт. Але той мовчав. Тоді Візе почав знову:
— Ти його добре пошив у дурні? Я думаю іноді, що ти міг би бути першим учнем у класі, якби тільки захотів! Чому ти не вчишся як слід?
— Наука чоловікам ні до чого. Я хочу нарешті на війну!
Гольт і не здогадувався, як Петеру Візе боляче слухати такі слова.
— Одного чудового дня, — задумливо мовив Петер, — багатій дізнався, що в нього сухоти. Лікарі сказали: «Порятунку немає. Жити залишилося вам не більше року». Всі лікарі говорили одне й теж саме. Багатій вирішив: «Гаразд!» — і розтринькав протягом року все своє майно до останньої копійчини. Проте сталося чудо. Він видужав. Але залишився ні з чим.
«Безглуздий приклад, — невдоволено подумав Гольт, — тільки наш Мізе-Петер міг таке вигадати! Яке мені діло до того, що буде потім? Зараз війна!»
— Я тебе розумію, — буркнув він, силуючи себе бути привітним.
— Це просто смішно, але я заздрю тобі! — тихо промовив Петер. — Я б нічого не пошкодував, — і в голосі його зазвучали трагічні ноти, — щоб стати твоїм другом. Та для цього треба бути таким, як Вольцов. Я завжди був найслабкіший серед вас і завжди думав: моя зброя — розум… Проте ж ти, врешті, розумніший за мене.
«Смішно», — подумав у свою чергу Гольт. А вголос сказав:
— Колись я читав у Ніцше: «Наше захоплення якостями інших красномовно говорить про те, що б ми хотіли мати в собі… Туга за приятелем — наш зрадник…»
Звичайно… так воно й є… Мені теж хочеться бешкетувати, битися, бути зухвалим, — вів далі Петер, — але на жнива мене не беруть, а про зенітну артилерію й мріяти годі.
— Та це не заважає нам бути друзями, — відповів трохи зворушений Гольт. Він замислився. «Ні, про це не може бути й мови… А втім…»
— Ти вмієш мовчати, Петер? — запитав за якусь мить Гольт.
— Звичайно. Адже заради тебе я навіть наважився одного разу збрехати!
Гольт подав Петерові руку.
— Я вірю тобі. Отож слухай. Ми з Вольцовом і ще кількома хлопцями вирішили втекти… Накиваємо п’ятами — і все. А повернемось тільки тоді, коли прийде час іти в армію. Але ми з тобою будемо іноді зустрічатись. Навіть Гільберт не повинен нічого знати. Ти будеш повідомляти мене, що діятиметься в місті, що говоритимуть про наше зникнення.
— Ходімо до мене, — запропонував Візе, глянувши на циферблат наручного годинника.
Гольта дивувало, що Петер в таку спеку одягнений у чорний костюм. З-під накрохмаленого коміра виглядала ошатна краватка. Про причину він дізнався лише в прихожій будинку Візе, але відступати було вже пізно. Виявляється, сьогодні день народження Петерової сестри.