Загадка однієї неділі

Сівши знов у крісло, розгорнув газету: в омнібусі ж я встиг лише пробігти ії очима. Отож, нарешті, вибухнула бомба скандалу в Рамералевому будинку. Після того як я вислизнув з рук поліції завдяки алібі, підтвердженому дочкою сенатора і барменом з «Пласи», поліцейські агенти взяли в роботу Сусаннину служницю. І вона зробила їм таке ж зізнання, як і мені: Рамераль був останнім, хто бачив Сусанну живою.

Те, що я прочитав трохи далі, змусило мене присвиснути від несподіванки. Тривожний вітер почав віяти і в напрямі резиденції сенатора. Репортер дозволив собі таку фразу: «Чому не викликали одного впливового політика, щоб дав свідчення у справі вбивства відомої куртизанки з Нульової вулиці?» А потім іронічно продовжував: «Напевне, такий незмінний учасник інтимних вечірок у славетної Сусанни має бути в курсі вельми цікавих аспектів її життя, знання яких, без сумніву, дало б велику користь властям».

Я заплющив очі й спробував уявити собі, як сприйняли це сенатор та його імпресаріо. Мене взяв сміх. Не виключено, що вони навіть подумають, ніби це я — безсовісний детектив Хуглар Apec, після того як одержав свої п'ятсот песо за те, щоб тримав язик за зубами, зрадив їх.

Та в дійсності мені було найвищою мірою наплювати на те, що вони можуть подумати.

Перед одинадцятою подзвонив Макейра. Сказав, що відновляє свій пошук у парках Старої Гавани. Я побажав йому успіху. Як казав Батлер, найкращий спосіб зв'язатися з Шестипалим — це відшукати Каліостро. Мені більше до вподоби було б самому зайнятись цим, але я вирішив, що краще якомога довше зоставатися в конторі. Я усвідомлював, що справа дозріває, я потрібен багатьом, і ось-ось на мене сипонуть грошики.

Перед тим як зійти вниз попоїсти, подзвонив сенаторовій дочці. Уявив собі її посмішку, тендітні лінії тіла, тужаві опуклі перса й спокусливу ходу з плавким похитуванням стегнами. Привітавшись, одразу ж ухопив бика за роги.

— Мені необхідна від вас одна послуга,— мовив я.

Її відповідь припала мені до душі: «Якого роду послуга?» Безперечно, це була відповідь розсудливої людини.

— Я не можу говорити про це телефоном,— відказав я. — Ми могли б порозмовляти з вами сьогодні наодинці?

Вона прийняла моє прохання з задоволенням. Навіть більше того, сказати б, з ентузіазмом. Це мені теж було до вподоби. Бо що ж то за жінка, коли не має і краплини цікавості?

— Стрінемося в «Пласі» за годину,— мовив я.

Вдягнув піджак, наклав на голову капелюх і вийшов з контори. Певна річ, чекати мені довелося більше як годину. Та часу я не гаяв. Удаючи, що захоплений базіканням з Карлосом (щодо ймовірного вбивці Сусанни), обстежив телефонну книжку в пошуках яко-го-небудь мистецтвознавця. Та, не виявивши жодного, згорнув книжку і замислився. Необхідно було знайти людину, здатну засвідчити автентичність Дега. Я волів знати, чи не бреше Падуа. Але на живопису розумівся не краще, ніж на китайській мові.

За десять хвилин до другої з'явилася Гленда. Я вихилив свій дайкірі й попрямував до столика подалі від прилавка. Вона пішла туди ж. Відсунувши стільця, запросив її сісти. Потім сам сів поруч.

— Як відносно дайкірі? — запитав я.

Вона всміхнулась, дещо збентежена, і на щоках у неї з'явились ямочки. Саме цього я й домагався. Та ось усмішка щезла і натомість з'явився вираз гострої цікавості, тієї самої, яка, либонь, і змусила її прийти до «Пласи».

— Для цього ще зарано,— заперечила, вказуючи на мій келих.— Я віддала б перевагу морозиву.