Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #1
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських». Краткое содержание книги:
– Може, не йшов би сьогодні, Павле? – забідкалася Горпина. – І так натомився!
– Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості! – заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).
Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.
На обрії з’явились вершники-червоноармійці.
Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.
– Людоньки, змилуйтесь! – благав господар.
– Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою – сам Будьонний! – не церемонився вусань. – Мєня і так каждий знаєт, а тєпєрь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!
Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось там Будьонного.
– Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! – прохав дідуньо.
– Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! – помахував зброєю перед дідусевими очима.
І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Але ж то дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував – усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи – ні се ні те!..
– Що це ти за чорта ведеш? – вжахнулась удома дружина.
– Правильно кажеш: чорт – він і є чорт! – сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!
Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.
А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.
– Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! – кричали звідусіль.
Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.
Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку… свою прабабусю:
– Ходімо! Там твоя Мальва!
– Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? – підозріливо зиркнула Ніна.
– Е-е… – зам’ялась на мить. – Потім, зараз не до того!
Дівчата побігли на сусідню вулицю.
– Тягло, твоя очірідь!
До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.
– Ех ви, шмаркачі! – гигикнув і грубо потягнув за вуздечку. Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.
– От-так треба! – шмагонув нещасну тварину батогом.
Тягло гордо споглядав юрбу з незвичної висоти.
– Но! – з усіх сил бухнув чобітьми по Мальвиних боках. Мальва покірно рушила. – Кобилка сілу любіт! Бистрєй! Пашла, пашла!
Конячина пішла галопом, потім швидше, швидше, швидше!.. Р-р-раз! Мальва різко спинилася й нагнула голову – хвалькуватий опецько перелетів через неї, гепнувшись просто в калюжу!
– У-у-у, Тягло – дурак! Мальва – маладєц! – зареготали в натовпі.
Ніна, забувши про все, кинулася до своєї пестунки. Та і собі радо простягла до неї породисту морду. Потім спокійно дозволила осідлати себе й велично понесла десятирічну хазяйку понад заздрісними людцями, які згори видавалися такими дрібними!..
– Сто-о-ой! – Тягло рвонув було за ними.
– Хто осідлав цю тварюку, тому вона й дістанеться!!! – задзвенів звідкись дитячий голос (Софійка вже вбрала коралі).
Від несподіванки солдати вмовкли.
– Все одно пуття з неї не буде! – вихлюпнувся з шеренги якийсь п’яненький солдатик. – Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!
На п’яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!
– Не буде пуття з панської породи! – белькотів собі під ніс. – Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: “О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!” У-у-у, ці брехливі жінки! “Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!” Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! “О Мішелю! О Мішелю!” – чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник-дворянин Міщенко-в.