Пригоди Синдбада мореплавця

Так співала змія-провідник, тоді як її дивовижно поплямлені посестри танцювали, захоплено слухаючи ту пісню, змісту якої я зрозуміти не міг. Запам’ятав лише, що Рох має звичай щодня навідувати Діамантову Долину. А ще я помітив, що танцюючі змії слухали таємничу пісню саме з таким колиханням і з такою напруженістю, з якою звичайно слухають спів сопілки. Їй же богу — кожна з тих змій мала в собі щось сопілчаного. Попросту важко було визначити, чи це звичайні змії, чи незвичайні сопілки, обдаровані життям і оснащені отруйними жалами. Усю ніч тривав танок змій. Але як тільки став наближатися світанок, танок помалу почав угавати. Змії поступово й по черзі нерухоміли, аж нарешті при першому проблиску сонця їх охопила раптова і повна недвижність. Після чого вони згорнулися, зкублилися й поховалися у своїх норах під діамантовою поверхнею. Тоді я вийшов з печери. Бо ж знав зі слів чудернацької пісні, що ті змії цілий день сплять камінним сном. Отже, мені не загрожувала жодна небезпека. Я вирішив скористатися з нових відвідин Роха, щоби з його допомогою вибратися з долини. Я припускав, що Рох, птах хижий і м’ясожерний, спокуситься останками необачної сарночки, які все ще пахли кров’ю.

Я міцно прив’язав себе до тих останків і терпляче чекав появи Роха. Чекав аж до самого полудня. Опівдні я почув у небесах знайомий шелест крил, які кидали на дно долини величезну тінь. За мить я побачив Роха, як спустився він на дно долини, присів на кігтях, розпростав по землі крила і почав молотити ними по діамантовій поверхні. Коли багато вже діамантів начіплялося йому між перами, він припинив те своє крилате молотіння й повернув дзьоб і очі до мене. Його, схоже, звабив смачний подмух пролитої вчора крові. Він підбіг до сарни, схопив її кігтями й підняв у блакить, не відаючи про те, що разом із сарною піднімає й мою, прив’язану до неї особу.

Я не знаю, як довго тривав наш політ у повітрі. Бо у мене, підвішеного у просторі й не захищеного цього разу шкаралупою яйця, раптом запаморочилось у голові, і я втратив притомність. Коли я прийшов до тями, ми вже наближалися до мети нашої подорожі. Тією метою був дуб, що ріс серед якоїсь широкої долини, дуб таких незвичайних розмірів, що видався мені здалеку зеленою горою. У тім дубі було дупло, таке велике, що можна було б досить зручно розмістити у ньому весь Багдад з передмістями. Всередину того дупла якраз і влетів Рох. У гнізді його чекали величезні потворні пташенята, яким Рох кинув на поживу принесену в кігтях сарну, сам же зник в отворі з протилежного боку, який вів, напевно, до нижніх приміщень і сховищ. Незабаром Рох вернувся в гніздо. Я одразу помітив, що його крила були старанно очищені від діамантів. Він злегка струснув ними, ще раз глянув на пташат, зайнятих повільним і недолугим пожиранням сарни, і вилетів раптом з гнізда, мабуть, за новою поживою для пташат.

Тоді я розв’язав мотузки, якими сам себе до сарни приторочив, і вискочив з-під неї майже на саму середину гнізда. У першу мить я злякався переполоху, який могла викликати у пташат моя раптова поява. Я боявся, що вони почнуть вереском кликати назад Роха. Однак пташата, незважаючи на величезний зріст, були такі дурні й неспостережливі, що навіть не звернули найменшої уваги на мою особу. Я зацікавлено наблизився до отвору, за яким зник був Рох. Я вирішив перевірити те таємниче приміщення, припускаючи, що Рох складає там свої діаманти, як то часто буває в казках. Тому я зацікавлено увійшов в отвір. Спершу я потрапив у темний, довгий, заплутаний коридор, підлога якого, мабуть, спорохнявіла, бо під ногами я помітив фосфоричне мигтіння порохна. В кінці коридора я намацав рукою величезний пень, який, як мені здалося, висів на якомусь мотузі. Я трошки відсунув його і побачив, що підвішений на мотузі пень прикривав інший отвір, заступаючи таким чином двері. Окрім того, в новому отворі я помітив рожеве світло, яке раптом засліпило мені очі й збудило ще більшу цікавість.