У лісничівці
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Миколи Денисюка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «У лісничівці». Краткое содержание книги:
Ми глибоко відчуваємо переживання маленької саренки Сильвії, дятля Стукача, папужки Старого і повільного черепахи Іллі Даниловича та багатьох інших героїв твору, які заселюють нашу далеку батьківщину.
Якесь інтимне тепло спливає на нас при описах світу природи, який авторка переповідає нам з великою добротою і щирою любов’ю. Повна краса нашої природи, карпатські ліси, квітисті левади і багаті поля, наші ластівки і сарни, дятлі і борсуки знаходят милий відгук у наших серцях: Не забувайте нас! — кличуть звірята нашої землі, і ми розуміємо цей світ, що його з таким тонким мистецтвом відтворила Софія Парфанович.
Він прагне свободи і, хоч почуває себе добре серед людей золотого серця, все таки покидає солодку неволю та відходить у поля й ліси, на свободу.
Книжка для всіх: для дітей, юнацтва і для старших. Чарівна книжка!
Потім була ніч. Чорний ліс шумів, до нього тулилася мала, самітня хатка, що в ній блимало світельце. Часом дим виходив з хати: це Дмитро варив собі картоплю, заливав її молоком, що приносила невістка, та вечеряв. В півсутінках хати його велика тінь хилиталась на стіні, а тремтячі руки несли поволі дерев’яну ложку.
2. ПІСЛЯ БОГОСЛУЖЕННЯ
Неділя — гарний час на селі. Уже вранці, як ви тільки пробудитесь, ви радісне думаєте: сьогодні — неділя. На полях тиша, не гомонять коси і інший господарський струмент. Не чути на полях співів, ані вигуків людських. Недільна тиша, скрізь святковий настрій.
Уранці дзвонять дзвони. Спершу на утреню. Тоді ви снідаєте та збираєтесь, думаючи: тільки б не спізнитися на Богослуження. Потім ідете стежечкою поміж полями. Обабіч шумлять жита, замаєні волошками та маком, шелестить овес і пахне квітуча картопля. Її білий і синій квіт наче річкою пливе понад зеленою матиною. А там десь, загублений серед збіж, чи серед неба, співає пташок. Сонце сяє м’яко. В таку пору справді хочеться молитися. А тут за прогоном і церківця. Присадкувата, бойківська церківця з дерева, крита ґонтами. Ви бачили бойківську сільську церківцю з її своєрідним виглядом, таким дорогим кожному бойкові? Ви ще на цвинтарі, під старими, могутніми липами, але вже чуєте, як з церкви долітає спів і запах кадила. Крізь відчинені двері вони летять понад полями та стеляться аж ген понад потік, аж там попід Кечери. А ви назбирали подорозі польового зілля, поклали його перед образом, сівши на лавку, молитесь собі побожно, розклавши старого молитовника, ще бабуниного.
Так і сім’я Вірстюків ішла в неділю до церкви молитися. Потім, уже після відправи, вони виходили на цвинтар. Туди висипався різнокольоровий народ: дівчата й жінки, одягнені в строкаті бойківські мальованки, або й шалінові спідниці, заквітчані хустками, запашними м’ятою, що її по листочкові вклали в хустинку, йдучи до церкви. До пані Вірстюкової підходили газдині та розмовляли про те й інше. Пан Вірстюк стояв між громадкою газдів та обговорював господарські й лісові справи. Поговоривши, сім’я Вірстюків верталася додому. Найчастіше йшов з ними Дмитро Рибак. Це був старий звичай, що Рибак, найстарший ґазда в селі, йшов у неділю на обід до лісничівки.
Сивий, як молоко, та глухий став він останнім часом. Але дідусь держався добре й жив споминами з минулого. Людську мову він потроху відчитував зі складу губ, а трохи відгадував. Але ж згодом нічого нового не вміли й не могли люди сказати Рибакові. Зате ліс і його події ціле життя розкривали перед Дмитром велику книгу мудрости. З неї він черпав повними пригорщами. її читав з дерев, сплетених пнів і ріща гущавини, слідів тварин. Бо ж в оцій книзі він віднаходив себе молодим, а потім ціле життя диким стрільцем — равбшіцом.
Правда, тоді, коли він ходив на заборонені лови, він не розказував про те нікому. Але тепер… О, тепер Рибак радо розповідав недільними пополуднями про своє життя в хатці під лісом і про дії в лісі.
3. ДИКИЙ СТРІЛЕЦЬ
— Коли я навчився стріляти — і сам не пригадую собі. Ще, певне, малим хлопцем, десь тут, у лісничівці. Але бо від тої пори був не один лісничий. І скажіть самі, як тут не стріляти? Ліс під самою хатою, там усяка всячина. А ви знаєте, який наш харч: бульба, трохи капусти та вівсяний чир. То там уже не було гріха, ані перед Богом, ані перед людьми, як стара покладе часом у горщик зайця, як на столі, замість чиру, стоїть печеня з цапа, або з дика. Панові шкоди не було, бо в лісі того повно, а людям ще й поміч: одним зайцем, одним диком менше, отже, менше й шкоди на полі. Та й знали про те і люди і лісничий. Але не ходили на мене скаржитись, тільки поміж собою перешіптувалися. Із стрільбою мене не злапали, бо я був обережний. Стрільб мав дві, а часом і три: як знайдуть одну, то лишиться друга, або й третя. То вже такий був у Стрию добрий чоловік, що я йому дичини, а він набоїв. Де я держав ті стрільби? Та, певне, що не в хаті і не в стайні. Ого! Там би знайшли, не раз у мене шукали. Але не було та й кінець. А де були? У дуплах в лісі, та й то там, де ніхто не заходив. Там стежку знав тільки я та олень часом. Але бо раз якім засів на цапа, не остерігся. Акурат якім го застрілив тай білував, звідкись вискочив злісний. Може, він засів на мене, так як я на того цапа. Досить того, щом відсидів дві неділі в гарешті, стрільбу мі відібрали, а кари не заплатив, бо не було з чого. Але бо потім, якім вийшов з гарешту, закликали мене до пана грабйого тай він сказав: маєш щастя, Дмитре, що минули ті часи, як хлопів на стайні різками били. Бо ти собі то заслужив. І той цап не перший у тебе. Але ми радилися з лісничим, що з тобою зробити: з хати тебе не проженеш, хати не перенесеш, а ліс лісом. То ми вирішили прийняти тебе на гаєвого. На лісі й на звірині ти розумієшся, й як сам ти злодій, то хоч від інших злодіїв стерегтимеш ліс. — І так було.