Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Яке тут населення? Чеське?

— Та де! Судетські німці. Генлейнівці. Чехів вони звідси за законом Архімеда. Від нас би всі рвонули на захід, але не встигли. Конєв застукав зненацька. Речі твої, майоре, де?

— Там, де повинні: в речмішку.

— Не дуже ти доробився на війні, як бачу.

— Після визволення України грошовий атестат пересилаю матері, а самому що треба?

— Ну, тепер твоє майно в окремо розташованому водяному млині.

— Але без мародерства? — примружився Шульга.

— Без мародерства! Ми ж не такі, як отой майор Соловейчик, що привіз тебе сюди. Його мародери вже захопили курортну зону. Тут повно лікувальних джерел. Трофейники зразу туди: це для маршала Конєва! Снились йому ваші водні процедури! Ну, а ми подалі від «шума городского»… Думаю, тобі сподобається, майоре. Ти який житель — не столичний, не з — Києва?

— З Запоріжжя, але не з самого міста, а з окремо розташованого дому. Так що ти вгадав, капітане.

— Після госпіталю саме те, що треба! — потер долоні капітан, мабуть, не так думаючи про свого нового командира, як про самого себе.

На вокзалі вони затрималися майже до вечора. Контакт з військовим комендантом, з начальником перевезень, з німецьким начальником станції (німець над усе ставив професійний обов’язок і чесно виконував вказівки нових господарів), вісті з телеграфу (телеграф функціонував, як і за гітлерівців), з телефонного вузла зв’язку, від радистів. Понад тисячу радянських танків, зминаючи німецьку оборону, йшли на Прагу, танкові армії Рибалка і Лелюшенка, корпуси Полубоярова і Фоміних, мільйонну групу армій «Центр» генерал–фельдмаршала Шернера було розчленовано, розпанахано, зім’ято протягом одного лиш того дня, комендант Бреслау генерал Нікгоф, який планував саме того травневого дня прорвати оточення і вийти на з’єднання з Шернером, капітулював, Дрезден ще тримався (кому потрібні ці руїни після ідіотського американського бомбардування!), але війська Конєва вже вийшли на його околиці і взяли Мейсен, та так акуратно, що не розбили там жодної посудини із славетної саксонської порцеляни.

Шульга мовби й сам був присутній повсюди, де точилися бої. Вперше він опинився в ролі свідка, йому рапортували, до нього стікалися вісті про успішні просування, вдалі маневри, рішучі прориви, і вперше за всю цю страшну й криваву війну він з жахом відчув усю облудність свого становища, ролі стороннього свідка, який мимоволі виходить мало не на головні ролі (американська пісенька «Как хорошо быть генералом!»), розумів, що зраджує своїх товаришів броні і товаришів борні, затесавшись між цими допоміжними військовими структурами, між тисячократно зневаженими тиловиками, але що він міг удіяти, що мав робити?