Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Увечері Маруська прийшла з роботи як хмара і перше, що спитала, звісна річ, чи не знайшовся собака. Вітька був на звичному місці, тобто лежав на ліжку, закинувши ногу на ногу, а коли побачив почорніле Марусьчине лице, серце його тенькнуло, як молодий лід, але до битви, чи б пак спільного танцю, був готовий. Отож сів, скрушно зітхнув, почухав потилицю і скорботним голосом почав заливати, звіщаючи, що цілий день лазив як дурний по околиці, дрочив інших, щасливіших псів і так далі, за програмою, але, ясна річ, Лоботряса не знайшов, хоча як хотів. При цьому Кожух свідомо затаїв інформацію, що заходив до Єви і бачив там на дротині підвішену ще й прищеплену защіпками явно собачу шкуру до болю знайомих барв, а на газовій плиті в Єви стояла здоровенна каструля і там щось виказисто булькало. Єва ж був аж такий добродушний, що розщедрився і вгостив його, Кожуха, цигаркою, а такі речі з Євиного боку винятково рідкісні, відтак вони, Кожух із Євою, недалеко від того місця, де висіла шкура, досить мило й тепло потеревенили. Але все те ніби відбулось у іншому світі, бо в цьому Вітька, сидячи з підгорнутими ногами на розкиданій постелі, скорботним голосом оповідав, скільки зусиль він витратив, аби знайти Лоботряса, і який запечалений від того, що це йому не вдалося. На Маруську Кожух не дивився, а вона стояла наче вкопана з чорним лицем і мовчки, але з посиленою увагою його слухала, ніби випивала його слова.